АДМІНІСТРАТИВНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ НОРМИ
Найважливішим чинником, що визначає правовий характер адміністративно-процесуальної діяльності, виступає її врегульованість адміністративно-процесуальними нормами, які в своїй сукупності утворюють галузь адміністративно-процесуального права.
У свою чергу, предметом регулювання адміністративно-процесуального права виступають специфічні суспільні відносини, які виникають у сфері державного управління і, відповідно, носять управлінський характер.
От чому з'ясування особливостей адміністративно-процесуальних норм і виникаючих в ході їх реалізації суспільних відносин, що набувають характеру правових відносин, слід визнати як найважливіший аспект характеристики адміністративного процесу. 
Адміністративно-процесуальна норма є встановленим державою загальнообов'язковим правилом поведінки, регулюючим суспільні відносини, що виникають в процесі дозволу індивідуально-конкретних справ у сфері державного управління. 
Адміністративно-процесуальним нормам властивий ряд особливостей, які дозволяють відмежувати їх від інших видів процесуальних норм. Перш за все, це стосується значного круга суб'єктів, уповноважених встановлювати правила поведінки такого роду. Якщо карно-процесуальні і цивільно-процесуальні норми встановлюються на законодавчому рівні, то адміністративно-процесуальні норми приймаються не тільки законодавчим органом держави, але і виконавськими органами різного рівня. Відповідно, адміністративно-процесуальні норми реалізуються широким кругом уповноважених на те суб'єктів, до яких належать, перш за все, органи управління, а при здійсненні юрисдикційних функцій і судові органи, тоді як реалізація карно-процесуальних і цивільно-процесуальних норм є прерогативою судових органів, органів досудового слідства і дізнання і інших суб'єктів, круг яких чітко обкреслений Карно-процесуальним і цивільно-процесуальним кодексами. 
Різний і ступінь концентрованості адміністративно-процесуальних норм і норм, що регламентують інші види процесу. Якщо в кримінальному і цивільному процесах процесуальні норми зосереджені у відповідних кодексах, то адміністративно-процесуальні норми можуть бути як відносно великі сукупності (наприклад, процесуальна частина КОАП), так і окремі процесуальні правила, що містяться в адміністративних актах матеріально-правового характеру, а також в матеріально-правових актах інших галузей права. 
Так, ст.55 Закону України «Про тваринний світ» регламентує права посадовців органів контролю і управління у області охорони, використання і відтворення тваринного світу. 
І нарешті, слід зазначити, що адміністративно-процесуальні норми в значно меншому ступені направлені на регламентацію правовідносин, що носять юрисдикційний характер.
Класифікація адміністративно-процесуальних норм можлива по різних підставах. 
Перш за все, адміністративно-процесуальні норми розрізняються по сфері дії. Вони регламентують адміністративно-процесуальні відносини, що виникають в різних областях державного управління. Відповідно, можна виділити норми, що регламентують відносини у області адміністративно-політичної сфери, соціально-культурної сфери, економіки. 
За об'ємом регулювання можна виділити адміністративно-процесуальні норми загального характеру і спеціальні адміністративно-процесуальні норми. Норми першого вигляду стосуються загальних аспектів здійснення адміністративно-процесуальної діяльності. Їх реалізація може надавати дію як на хід адміністративного процесу в цілому, так і на окремі адміністративні виробництва. До таких норм можна віднести так звані норми-принципи, наприклад, закріплення розгляду справ про адміністративні правопорушення на початках рівності громадян перед законом і органом, що розглядає справу (ст. 248 КОАП). Реалізація спеціальних адміністративно-процесуальних норм зв'язується з правовідносинами, що виникають в окремих галузях державного управління, на окремих стадіях адміністративних виробництв, при здійсненні конкретних процесуальних дій.
Виділення груп адміністративно-процесуальних норм можливо і стосовно видів адміністративних виробництв. Очевидно, що адміністративно-процесуальні норми у виробництві у справах про адміністративні правопорушення істотно відрізняються від адміністративно-процесуальних норм в інших адміністративних виробництвах, наприклад, в реєстраційно-дозвільному виробництві. 
Найважливішим критерієм класифікації адміністративно-процесуальних норм слід визнати і їх юридичну силу. З цієї точки зору можна виділити адміністративно-процесуальні норми, що одержали своє закріплення на законодавчому рівні (наприклад, КОАП України, Закон України «О зверненнях громадян» і ряд інших законодавчих актів), і норми, що містяться в підзаконних актах (наприклад, в різного роду положеннях, інструкціях, що видаються виконавськими органами різного рівня). 
По кругу суб'єктів адміністративно-процесуальної діяльності можна виділити процесуальні норми, що регламентують діяльність суб'єктів уповноважених вести процес, і суб'єктів, що залучаються до сфери адміністративно-процесуальної діяльності. 

1. Поняття адміністративно-процесуального правовідношення
Адміністративно-процесуальні правовідносини складають органічну частину системи правових відносин і володіють такими основними рисами.
Адміністративно-процесуальне відношення є юридичним зв'язком між конкретними суб'єктами, що володіють певними процесуальними правами й обов'язками. Воно може виникнути мінімум між двома суб'єктами, виявляючись у даному випадку як передбачений правовою нормою юридичний взаємозв'язок між ними. Адміністративно-процесуальне правовідношення не може існувати у вигляді загальнорегулятивного.
Адміністративно-процесуальне правовідношення передбачає визначеність взаємної поведінки його суб'єктів, що приписується відповідними правовими нормами. При цьому ступінь визначеності взаємної поведінки суб'єктів залежить від змісту того чи іншого виду адміністративно-процесуальних правовідносин, зумовленого характером тієї сфери державного життя, у межах якої воно виникає. Більшою визначеністю характеризується процесуальний статус суб'єктів юрисдикційних проваджень, що складаються з приводу вирішення спорів.
Адміністративно-процесуальні правовідносини завжди виникають на основі правових норм. Процесуальні публічні відносини можуть існувати тільки як правові відносини.
Реалізація будь-якого адміністративно-процесуального правовідношення, як і всякого правового відношення взагалі, забезпечується заходами державного впливу.
Однак ці ознаки ще не розкривають специфіки адміністративно-процесуальних правовідносин. Розкривають їх особливості такі властивості.
Перша властивість полягає в тому, що адміністративно-процесуальні правовідносини виникають у сфері управління, регульованої нормами адміністративного права та суміжних публічних галузей права. Отже, адміністративно-процесуальні правовідносини відносяться до управлінських правовідносин.
Друга властивість відрізняє названі відносини як процесуальні і дає можливість провести грань між матеріальними і процесуальними адміністративно-правовими відносинами. Вона полягає в тому, що вони відносяться до процесуальних відносин, тобто до таких, котрі виникають при вирішенні індивідуально-конкретних справ у сфері державного, комунального та непублічного управління.
Адміністративно-процесуальні правовідносини, маючи загальний з матеріальними адміністративно-правовими відносинами управлінський характер, відрізняються від них рядом ознак, зокрема: 
1) особливостями виникнення, 
2) способом регулювання, 
3) призначенням, 
4) колом суб'єктів.
По-перше, роль юридичного факту при виникненні адміністративно-процесуального правовідношення виконує складений фактичний склад: юридичні факти, на основі яких може виникнути матеріальне основне правовідношення, та переконаність заявника (скаржника) про правомірність своїх вимог.
По-друге, адміністративно-процесуальні правовідносини відрізняються від матеріальних адміністративно-правових відносин особливостями регулювання, що зумовлені специфікою юридичних норм, які регулюють відповідні групи адміністративно-правових відносин. Якщо матеріальні норми адміністративного права регулюють «статичні» відносини, то процесуальні адміністративно-правові норми регулюють відносини «динамічні», для яких особливе значення мають дії їхніх суб'єктів.
Дії суб'єктів адміністративно-процесуальних правовідносин, здійснювані в передбаченої законом послідовності, зумовлюють стадійність розвитку правовідносин. Існування стадій адміністративно-процесуального правовідношення також є обставиною, яка відрізняє цей вид правовідносин від матеріальних.
Адміністративно-процесуальні правовідносини відрізняються від матеріальних адміністративно-правових відносин своїм призначенням. Завдання адміністративно-процесуальних правовідносин, так само як і взагалі будь-яких процесуальних правовідносин, полягає в забезпеченні реалізації розпоряджень насамперед матеріальної правової норми. Звідси випливає, що адміністративно-процесуальне правовідношення в повній відповідності з диспозицією адміністративно-процесуальної норми виступає як засіб здійснення відповідного матеріального правовідносини.
Було б помилково обмежувати «реалізуючі» можливості і межі адміністративно-процесуальних правовідносин тільки потребами здійснення матеріальних адміністративно-правових відносин. Ці межі трохи ширше і торкаються інтересів ряду інших галузей права. Подібно до того, як адміністративно-процесуальні норми забезпечують реалізацію матеріальних норм адміністративного, фінансового, трудового, земельного та ряду інших галузей права, так і адміністративно-процесуальні правовідносини зв'язані з реалізацією матеріальних правовідносин галузей права.
В адміністративно-процесуальних правовідносинах складність структури також виражається в наявності декількох суб'єктів, роль яких у даному правовідношенні неоднакова. У зв'язку з цим можна виділити основне процесуальне відношення і відносини, що виникають у зв'язку з основним і є, так би мовити, побіжними. Наприклад, при здійсненні громадянином адміністративного правопорушення виникає процесуальне відношення між ним і адміністративною комісією. Це відношення, проходячи ряд стадій і виступаючи у якості основного, магістрального, породжує попутно ряд інших процесуальних зв'язків. Вони складаються при реалізації адміністративною комісією повноваження про виклик на своє засідання свідків, а також представників державних органів і громадських організацій. Правовідносини між комісією і названими суб'єктами можуть бути віднесені до категорії «побіжних», допоміжні, сприяючі реалізації основного правовідношення між адміністративною комісією І правопорушником.
Адміністративно-процесуальні правовідносини відрізняються від матеріальних адміністративних правовідносин і колом суб'єктів. Учасниками цього виду відносин є всі суб'єкти матеріальних адміністративно-правових відносин і, крім того, деякі суб'єкти, що у матеріальних адміністративно-правових відносинах за загальним правилом не беруть участь,-— наприклад, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Вища рада юстиції, прокурор.
Отже, адміністративно-процесуальні правовіносини варто розглядати як такі регульовані правом суспільні відносини, що складаються з приводу вирішення індивідуально-конкретних справ у сфері функціонування ланок адміністративного устрою.

1. Поняття принципу адміністративного процесу
Аналіз принципів адміністративного процесу в юридичній літературі здійснюється на основі двох підходів. Перший полягає у встановленні особливостей змісту адміністративно-процесуальних принципів через їх місце у системах принципів державного управління, загальнопроцесуальних і загальносоціальних принципів, які є категоріями вищого порядку. Другий підхід полягає в установленні місця таких принципів у системі принципів конституційного права та інших галузей права.
Щоб установити плідність того чи іншого підходу, необхідно зазначити таке. Публічно-правова діяльність не може існувати до того, як будуть установлені й реалізовані правові норми, що її передбачають. Зміст публічно-правової діяльності винятково такий, яким його визначають норми тієї чи іншої публічної галузі права. Юридичні принципи, будучи закріпленими в таких нормах, виступають передумовою публічної правової діяльності, а не навпаки.
Зумовлена суто юридико-нормативно, публічно-правова сфера складається з певних груп однорідних правових відносин.
Така групова однорідність спричиняє складеність публічно-правового регулювання суспільних відносин нормами різних галузей права (конституційного, адміністративного, фінансового і т.д.). У науці адміністративного права існує проблема розрізнення принципів державного управління та принципів адміністративного права. В радянській науці адміністративне право не мало власних принципів тому, що в теорії вони підмінялись принципами державного управління. Такий підхід домінує, до деякої міри, і сьогодні. Проблема зводиться до того, що не варто ототожнювати принципи правового опосередкування певних суспільних відносин із принципами розвитку самих цих суспільних процесів. Найбільш чітко цю думку проводить С.Тара-ненко. Автор переконана, що демократизм, гуманізм, справедливість є не принципами права, а суспільно-філософськими категоріями. Тобто вони складають зміст юридичних принципів. Спробу виділити самостійні спеціально-юридичні принципи адміністративного права здійснив Р.С.Павловський. До них він відніс: оптимальне врегулювання компетенції та взаємовідносин органів управління, їх посадових осіб; взаємозалежність матеріальних і процесуальних норм. Водночас він подає поряд із вищенаведеними такі принципи, як взаємозв'язок правових форм і методів управління з організаційними; раціональне поєднання в управлінні організаційної діяльності, переконання, адміністративного примусу та громадського впливу. З певних причин найбільш важливі з останніх наведених принципів одержують закріплення в праві. Отже, для юридичної науки об'єктом дослідження є тільки ті із соціальних принципів (у т.ч. державного управління), які мають найбільший зв'язок з правовою системою суспільства. А от спеціально-юридичні принципи (наприклад, принципи структури права) важливі для науки, бо тільки через їх зміст і існує "органіка" самого права. Адміністративний процес, будучи об'єктом і водночас результатом правого регулювання, теж тільки певною частиною своїх принципів "цікавий" для права. Навряд чи стане правовим такий базовий принцип швидкого провадження, як "сконцентрованість усіх установ публічної адміністрації, що надають адміністративні послуги, в одному місці", який висунений європейськими вче-ними-адміністративістами". Аналогічно і засади ощадливості державного адміністрування хоча і належать до сфери управління, однак складають окрему від предмета адміністративного права галузь дослідження .
Тому, по-перше, соціальні закономірності існування і розвитку певного суспільного явища в публічній сфері потрібно формулювати, виходячи суто із норм права, а не із самого явища. Тобто публічно-правове явище має мати тільки такі правові форми, які запрограмовані законодавцем. А по-друге, принципи публічно-правових явищ треба вивчати шляхом від окремого (адміністративного процесу, державної служби і т.д.) до загального (соціальне управління) А оскільки такі форми публічно-правових явищ є суто галузево-нормативними, то принципи соціального управління треба вивчати на основі норм конституційного, адміністративного та інших галузей права, що рерулюють певний вид діяльності держави. Тому загальноправові принципи1 похідні від галузевих принципів та інститутів.
Отже, більш прийнятний другий підхід. В основу аналізу беруться норми конституційного права тому, що вони є приписами прямої дії і первісно врегульовують ті відносини, які конкретизовано регулюються адміністративно-процесуальними. Цілком логічний у цьому плані підхід до вивчення принципів цивільного процесу в М.Й.Штефана. Автор розкриває їх через принципи, закріплені Конституцією, та принципи, закріплені законодавством про судочинство. Водночас для маловивчених принципів сучасного адміністративного процесу можна використати і перший підхід.
Юридичні принципи існування суспільства в цілому, державного управління є другорядними для вивчення адміністративного процесу. Зате на їх тлі легко проявити особливості правових принципів власне адміністративного процесу. В такому ключі і буде здійснене вивчення адміністративно-процесуальних принципів та їх подальший аналіз.
Найбільш повну картину проблематики принципів адміністративного процесу, і перш за все їх поняття, дав С.І.Котюргін. На його думку, під ними треба розуміти закріплені в нормах права основні, керівні ідеї, що характеризують зміст галузі, а також її окремі стадії та інститути. Без сумніву, він правий у тому, що норми даної галузі своїм змістом закладають основу того чи іншого принципу. Але не можна забувати, що одним із завдань принципів права є заповнення прогалин у чинному законодавстві. Це зауваження особливо значиме для адміністративного процесу, правова модель якого нагадує остов, на якому ще тільки передбачається закріплювати докладні процесуальні норми. Принцип указує на гарантії, які ще повинні бути розроблені для його забезпечення. Тут проявляється така сторона суті принципу, як зв'язаність на його основі норм та інститутів певної галузі права. А.М.Колодій бачить існування принципів-зв'язків не тільки у предметі галузі, а й у методі та механізмі галузевого правового регулювання . Автор відштовхується при цьому від поняття "принцип права", а не "юридичний принцип", що є більш широким поняттям. Тобто, виключаючи головне завдання принципу - відображення суспільних закономірностей, -автор акцентує увагу на іншому - відбитті специфічно юридичних основ права (структурних і регулятивних). Єдиним змістом принципів процесу є, навпаки, суспільні основи (закономірності), тобто зв'язки у предметі. І в такій якості принципи соціальних закономірностей є складовою частиною принципів відповідної галузі права чи іншого нормативного правового утворення. Якщо поняття галузі права, а значить, і її нормативно незакріпле-них принципів, є умовністю, що визначається угодою між суб'єктами права, вченими, то принципи процесу існують безвідносно до їх зв'язку з методом чи механізмом правового регулювання.
Для визначення поняття цивільно-процесуальних принципів характерне виділення серед ідей, які вони відображають, також поглядів на організаційну побудову судочинства. Цей підхід сприйнятий і в адміністративно-процесуальній теорії. Для цивільно-процесуальної науки це зрозуміло. Адже однією із запорук якісного (незалежного) судочинства є організаційні умови його здійснення. Завдання адміністративного процесу - оперативне та фахове вирішення індивідуально-конкретних управлінських справ - теж вимагають певних принципів організації їх виконання. Організаційні форми управління є рамкою, що заповнюється процесуальними нормами.
Д» принципів висувають також ряд вимог. Основна серед них - повнота або високий ступінь узагальненості. Це означає, що всі вимоги, які складають зміст принципу, виражаються в більшості процесуальних дій. Усі чотири із нижчевикладених спеціальних адміністративно-процесуальних принципів проявляються як на слуханні справи (письмовій оцінці обставин справи), так і на стадіях, що обслуговують цю основну частину процесу.

СУБ'ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ
Тищенко М.М. вважає можливим застосувати в адміністративному процесі висновки науки цивільного процесу щодо характеристики суб'єктів процесу. Так, основним критерієм поділу учасників на групи є спеціальна мета їхнього вступу в процес — для захисту своїх прав чи прав інших осіб. За одностайною позицією теоретиків юридичного процесу, організатори (лідируючі суб'єкти) процесу завжди забезпечують реалізацію "чужого інтересу", тобто інтересу суб'єктів основного реалізовуваних відносин. Через це первісне суб'єктів процесу варто поділити на організаторів (лідируючих суб'єктів) та учасників процесу (Горшенєв В.М.). Відмінності правового статусу цих груп суб'єктів полягають у відповідно наявності чи відсутності владних повноважень.
Тищенко М.М. визначає учасників процесу як громадян, інших осіб, колективи громадян і організації в особі їхніх представників, що наділені правами і несуть певні обов'язки, які дозволяють їм брати участь у розгляді адміністративних справ з метою захисту своїх прав і законних інтересів або прав і законних інтересів осіб, що представляються ними, колективів громадян чи організацій, а також сприяти здійсненню адміністративного процесу.
Організаторів же (лідируючих суб'єктів) він визначає як суб'єктів адміністративного процесу, що діють з метою ведення процесу, здатні самі на державно-владній основі приймати рішення в справі.
Група організаторів (лідируючих суб'єктів) неоднорідна. Істотне значення має відношення того чи іншого органу (посадової особи) до правозастосування, тобто вирішення справи. Орган (посадова особа), що вирішує справу, лідирує не тільки на стадії вирішення. Він має достатньо процесуальних можливостей щоб забезпечити провадження на інших стадіях: повноваження процесуального контролю, санкціонування процесуальних дій, що проводяться іншими лідируючими суб'єктами, забезпечення виконання рішення. Таких організаторів учений пропонує називати проводом. Тому інші лідируючі суб'єкти залежно від ступеня публічності юридичної справи (юрисдик-ційна, позитивна) в більшій чи меншій мірі залежні від проводу. В юрисдикційних справах лідируючі суб'єкти наділені більшою свободою в примусовій реалізації владних повноважень по відношенню до зацікавлених осіб. В інших провадженнях такі лідируючі суб'єкти звертаються до проводу за санкціонуванням владного впливу. В останньому випадку процесуальний статус лідируючих суб'єктів наближається до статусу зацікавлених осіб. Нарешті всіх лідируючих суб'єктів можна віднести до складу учасників, оскільки реалізація примусових процесуальних дій у переважній більшості випадків здійснюється із санкції проводу.
Кодекс України про адміністративні правопорушення не визнає посадову особу, яка складає протокол про адміністративні правопорушення, особою, що бере участь у розгляді (вирішенні) справи. Хоча наукові дослідження вказують, що процесуальний статус такої посадової особи спрямований на підтримання обвинувачення правопорушника, і її належить визнати учасником стадії вирішення справи. У законодавчих актах деяких колишніх радянських республік цю ідею втілили в правових приписах. Статті 247, 248 Кодексу про адміністративні правопорушення Естонської Республіки від 01.08.1992. серед учасників провадження називають посадову особу, що склала протокол чи іншу посадову особу, що уповноважена на це. А те, що така особа є одночасно лідируючим суб'єктом попередніх стадій, заперечень не викликає.
У законодавстві України все ж таки відображена одночасна реалізація процесуальних функцій на стадії вирішення справи як лідируючими суб'єктами, так і проводом. На засідання Національної комісії з регулювання електроенергетики (проводу) можуть бути запрошені представники Мінпаливенерго та Антимонопольного комітету України, інших зацікавлених центральних органів виконавчої влади (лідируючих суб'єктів), якщо при розгладі питань, винесених на засідання, необхідна їх участь.
Практика заперечує твердження про організацію певної стадії провадження тільки лідируючим суб'єктом. На кожній зі стадії можлива присутність принаймні двох суб'єктів, що провадять справу, - лідируючого суб'єкта та проводу. До прикладу, на стадії адміністративного (антидемпінгового) розслідування слухання проводяться лідируючим суб'єктом, тобто Міністерством економіки з питань європейської інтеграції. Але одночасно на цій стадії провід, тобто Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі, може застосувати попередні антидемпінгові заходи.
Тому суб'єктів провадження потрібно розподілити на провід та учасників. А останніх - на лідируючих суб'єктів, зацікавлених осіб та осіб, що сприяють розгляду справи.
Провід. Суб'єктом процесу виступає орган управління в цілому (до прикладу, Міністерство економіки і з питань європейської інтеграції України). Процесуальні функції міністерства у провадженні виконуються його керівництвом, юридичним управлінням, іншими підрозділами. При цьому проводом у справі виступає заступник міністра. Саме його роботу належить вважати організаційно-правовою формою реалазції процесуальної функції проводу такої ланки адміністративного устрою, як міністерство.
Існує альтернативний підхід до організаційних форм виконання функцій проводу колективними суб'єктами. По-перше, функції можуть виконуватись відповідними стаціонарними підрозділами широкої функціональної компетенції. Вони здійснюють функції щодо регулювання відповідного напрямку діяльності громадян та юридичних осіб у певній сфері державного, комунального управління. По-друге, може створюватись спеціальний підрозділ з розгляду заяв (постійний чи тимчасовий, до прикладу, комісія). До такої комісії входять посадові особи функціональних підрозділів відповідної компетенції. Крім того, для розгляду окремих заяв (скарг) залучаються на разовій основі працівники інших підрозділів. Це здійснюється розпорядженням голови комісії (керівником органу). Тому голова комісії має бути за посадою керівником департаменту, тобто групи органів (підрозділів). Тільки тоді вони зможуть залучати працівників цих підрозділів.
При цьому функції проводу можуть покладатись не тільки на органи, від імені яких виступають їх керівні посадові особи. Забезпечувати провадження по адміністративній справі може також посадова особа, якій спеціально делегується таке право. Тому під проводом потрібно розуміти як органи, так і посадових осіб.
Провадження можуть, крім цього, обслуговувуватись підрозділами, посадовими особами різних суб'єктів адміністративного процесу. Функції проводу виконуються одним суб'єктом процесу, а безпосередня організація інших стадій провадження покладається на інші органи (посадових осіб).

Правозастосовча природа розгляду адміністративних справ
Вихідним моментом теорії адміністративного процесу є те, що правозастосовча діяльність у будь-якому випадку потребує упорядкованості. Це пояснюється особливістю правозасто-совчої діяльності як способу правореалізації у порівнянні з іншими способами (виконанням, додержанням, використанням).
На наш погляд, застосування,- «встановлення піднормативних формально обов'язкових правил поведінки персоніфікованих суб'єктів з метою створення умов для реалізації ними своїх суб'єктивних прав» ,- доречно пов'язувати з актами встановлення (визнання), зміни чи припинення юридичного статусу.
Управлінський процес, на думку О. Крупчана, належить визначати як порядок спільної реалізації приватними особами, органами, посадовими особами своїх статусів, та порядок вирішення спорів щодо їх порушення .
До сфери «статики» управління, з точки зору процесу, можна віднести всі форми безпосередньої реалізації органами виконавчої влади правових норм, у тому числі й виконання обов'язку розглянути конкретну справу. До сфери динаміки належить власне адміністративний розгляд, що за своїм змістом є застосуванням матеріальної норми.
Правозастосовець - посередник між волею законодавця та адресатами дії норми права. Воля законодавця розширюється у мислених операціях правозастосовця. Тому вони є його головною функцією у правозастосуванні. Такі пізнавальні процеси безпосередньо не мають зовнішніх форм виразу. Вони послуговуються процесуальними формами, які є вже не застосуванням норм права, а виконанням владними органами своєї компетенції. Правозастосовчий процес є в тому числі результатом мисленого процесу, й обслуговує останнього через такі обов'язкові процесуальні форми, як установлення фактичної бази застосування, фіксація її, розгляд питань факту та права у більш чи менш розвинутих способах обміну з цього приводу сторонами процесуального правовідношення власними правовими позиціями, а також прийняття рішення, його перегляд і, нарешті, виконання, якщо рішення започаткувало відповідні матеріальні правовідносини.
Дискусійне у цьому плані питання про взаємовідношення застосування як інтелектуальної діяльності та стадій процесуальної діяльності; і полягає в тому, чи можна зводити правоза-стосовчу діяльність до дії по винесенню того чи іншого остаточного рішення та чи будь-який акт (першопочатковий, промі-жковий, остаточний) варто вважати проявом правозастосовчої діяльності? На нашу думку, це питання треба вирішувати через розрізнення дій по попередній кваліфікації обставин справи та її остаточному вирішенні. За спрямованістю інтелектуальної роботи ці операції нетотожні: у першому випадку наслідки цих дій будуть мати суто процесуальний характер, у другому - матеріально-процесуальний. Правозастосування - це, як відомо, така функція органу управління, яка продиктована матеріальною нормою. Тому тільки ту його дію, що безпосередньо приводить до матеріально-правового результату, можна назвати правоза-стосовчою, тобто однократну діяльність по винесенню певного рішення . Звідси і попередня кваліфікація обставин справи носить правозабезпечувальний характер. До того ж вона повинна відображати також інтелектуальну роботу об'єктів правозасто-совчого процесу при формуванні власної позиції у провадженні, а не тільки лідируючого суб'єкта цього процесу, наприклад, органу виконавчої влади.
Правозастосуванням є не тільки інтелектуальна, з приводу фактів, що можуть мати матеріально-правове значення, діяльність, яка тільки проявляється змістовно на всіх стадіях процесу, а й допоміжна непроцесуальна діяльність, що пов'язана з розглядом справи і забезпечує цей розгляд. Установлення пов'язаності непроцесуальної діяльності з процесом здійснюється за допомогою інтелектуальної діяльності на основі адміністративного розсуду. Наприклад, прийняття рішення про зняття номерних знаків із транспортного засобу, як процесуальна форма, супроводжується позапроцесуальними діями. Ними є матеріально-технічні дії по зняттю знаків, їх зберіганню, повідомленню власника засобу про вжиття даного процесуального заходу, при його відсутності в момент зняття номерних знаків. Інтелектуальність прояву матеріальної норми в адміністративному процесі зумовлена тим, що інакше владна складова норми права не може проявитися. Владний матеріальний вплив має місце лише на стадії винесення рішення та виконання. Тому це є ще однією підставою для того, щоб вважати ці ключові стадії процесу пра-возастосуванням у власному розумінні. На інших стадіях право-застосування має місце за умови наявності відповідних процесуальних функцій у правозастосовця, що можуть бути реалізовані в ході цих стадій.
Поширення правозастосування як інтелектуальної діяльності на всі стадії процесу перешкоджає правильному розумінню змісту правозастосовчої діяльності на цих стадіях. Зокрема, необхідно вважати, що при вирішенні питань про задоволення відводу упередженої посадової особи, наприклад, при вирішенні спірних питань або застосуванні стягнень до адвокатів, лідируючого суб'єкта цього процесу буде зайнятий питанням процесуального правозастосування. Тому, інтелектуально-вольовий зміст процесуальної діяльності багатший, ніж безпосередні операції з матеріально-правовими нормами.
Просте поширення застосування на всі стадії основного процесу (стадії розслідування, підготовки справи та її вирішення) не дає можливості припустити наявність безпосередньої дії застосовуваної матеріальної норми на стадії виконання рішення. Застосування, як форма реалізації норми, полягає у виконанні зобов'язаною стороною матеріального правовідношення обов'язку: при здійсненні захисту суб'єктивних прав юрисдик-ційний орган фактично їх поновлює. А регулятивне управлінське застосування означає, що суб'єкт управління у більшості випадків фактично реалізує надане чи визнане за особою право в силу свого виконавського характеру. Застосування означає не тільки формальну індивідуалізацію припису норми, а й фактичну її індивідуалізацію - керований об'єкт фактично зазнає впливу цього владного припису. Керувати фактичною дією індивідуального припису буде той суб'єкт, що визначив його зміст - організатор стадії прийняття рішення. Дії ж примусового виконавця - тут мусимо погодитись із В.М.Горшенєвим та І.Я.Дюрягіним - не будуть носити правозастосовчого характеру. Організаційний вплив лідера стадії виконання (виконавця) на учасників конкретного правовідношення зовсім не стосуватиметься гіпотези вже застосованої матеріальної норми. Юридична модель його поведінки міститься у диспозиції, яка не має логічного відношення до правозастосування. Подібна відчуженість стадії виконання від основного процесу компенсується тим, що зміст застосовуваної норми може включати нарівні з потребою застосування також і потребу у виконанні її припису. Органом управління, наприклад, не тільки надається (визнається) правовий статус особи, а й вчиняються дії по його реалізації, якщо держава виступає зобов'язаною стороною по наданню пільг, що складають зміст цього статусу.