Поняття і структура умовиводів за аналогією 
Аналогією називається такий умовивід, e якому від схожості предметів в одних ознаках робиться висновок про схожість цих предметів і в інших ознаках . 
Умовивід за аналогією відбувається так: якщо, порівнюючи два предмета, встановлюють, що предмет А має ознаки abсd, а предмет В має ознаки abc, то роблять здогадний висновок про те, що предмет В має й ознаку d. 
Схематично структуру умовиводу за аналогією можна записати так: 
А має ознаки abсd. 
В має ознаки abc. 
Отже, В мас ознаку d. 
Приклад. Під час розслідування кримінальної справи про пожежу на складі слідчим було встановлено, що пожежа виникла перед ревізією; у день пожежі завідувач складу був у від'їзді; на складі, через систематичні крадіжки, утворилася велика нестача товарів; пожежа виникла внаслідок навмисного підпалу складу сторонньою особою, котра отримала винагороду за підпал від завідувача складу. Розслідуючи іншу справу про пожежу на складі, слідчий установив, що тут, як і в першому випадку, пожежа виникла перед ревізією; у день пожежі завідувач складу був у від'їзді, на складі було виявлено велику нестачу товарів, яка виникла внаслідок крадіжок протягом тривалого часу; пожежа виникла в результаті навмисного підпалу. На підставі схожості названих ознак другого випадку з ознаками першого випадку висунуто припущення (версію) про те, що у другому випадку до пожежі на складі причетний завідувач складу. 

Аналогія - це такий умовивід, у якому рух думки відбувається від окремого до окремого, від часткового до часткового. Вихідним знанням в аналогії є знання про окремий предмет. За допомогою умовиводу за аналогією ознаки, що належать одному одиничному предмету, переносяться на інший одиничний предмет: у нашому прикладі ознака ("до підпалу складу причетний завідувач складу"), установлена під час розслідування одного випадку, перенесена на інший випадок. Аналогія, таким чином, є умовиводом від відомого до невідомого, її висновок є нове знання про окреме, здобуте шляхом опосередкування. 
Аналогія, як і будь-яка логічна форма, є відображенням певних зв'язків і відношень предметів реальної дійсності. Можливість умовиводів за аналогією зумовлена необхідним, закономірним характером зв'язку ознак предметів. Якби між ознаками предмета не існувало якогось зв'язку і кожен предмет містив у собі сукупність випадкових властивостей і ознак, то від знання ознак одного предмета не можна було б перейти до знання ознак і іншого предмета. Але оскільки між ознаками предмета існує стійкий зв'язок і залежність, то від схожості двох предметів в одних ознаках природне припущення щодо схожості цих предметів і в інших ознаках. У багатовіковій практиці людина переконувалася, що якщо в одного предмета, котрий має ознаки abc, існує й ознака d, то й інший предмет, з ознаками abc, може мати ознаку d. Мільярди разів відображаючись, такий зв'язок предметів і їхніх ознак закріпився у нашій свідомості в формі умовиводу за аналогією. 
Безпосередньою або логічною основою висновків за аналогією є таке положення: якщо два предмети схожі в одних ознаках, то вони можуть бути схожими і в інших ознаках, виявлених в одному із порівнювальних предметів . 
Аналогія дає висновки не достовірні, а тільки ймовірні. Пояснюється це тим, що порівнювані предмети, наскільки б вони схожими не були між собою, мають завжди подібні ознаки і відмінності. І може так трапитись, що ознака d, притаманна предмету А, є саме такою ознакою, котрою предмет А відрізняється від предмета В і тому предмет В її не містить. У такому випадку висновок "В має ознаку d" буде хибним. 
Ступінь імовірності висновків в умовиводах за аналогією залежить від ряду умов: 
  1. Від кількості порівнюваних предметів. Чим більше встановлено подібних ознак у предметів, тим вищий ступінь імовірності висновку за аналогією. Але лише одна кількість ознак, що збігаються, не є вирішальною. Кількість ознак порівнюваних предметів може бути значною, але якщо ці ознаки другорядні, випадкові, то аналогія буде хибною. 
2. Тому однією з важливих умов підвищення ступеня ймовірності висновку в аналогії є характер зіставлюваних ознак. Чим більше схожих ознак і чим вони істотніші, тим імовірніший висновок. Висновок за аналогією тим цінніший, чим менше ознак, котрими різняться порівнювані предмети, і чим менше вони істотні. 
3. Третьою важливою умовою логічної переконливості висновку в умовиводах за аналогією є зв'язок порівнюваних ознак. Імовірність висновку тим більша, чим тісніше зв'язані між собою схожі ознаки (abc) і чим істотніший їхній зв'язок із ознакою (d), котра переноситься на досліджуваний предмет. 
4. Ознака (d), що переноситься, має бути якомога однотипнішою з ознаками (abc), на основі котрих один предмет уподібнюється іншому. 
5. Якщо предмет, стосовно якого ми робимо умовивід за аналогією, має ознаку, несумісну з тією ознакою, котра йому приписується, то аналогія неможлива. 
Аналогія посідає важливе місце в науковому дослідженні. Особливо плідно використовується вона на початкових стадіях пізнання. Аналогія є одним із засобів логічного опрацювання фактичного матеріалу і висування гіпотез. Історії науки відомо чимало випадків, коли наукові висновки було здобуто за допомогою умовиводів за аналогією. Наприклад, за аналогією з хвилями на поверхні води було відкрито закони поширення звуку і світла; аналогія між поширенням теплоти і поширенням електрики дала змогу перенести порівняння, розроблені для явищ теплоти, на явища електрики; аналогія, проведена між рухом пружних кульок і рухом молекул газу, створила можливість вирахувати тиск газу тощо. 
Аналогія широко застосовується не тільки у природознавстві під час вивчення явищ природи, а й у суспільних науках під час вивчення явищ суспільного життя. 
Дехто з логіків розрізняє аналогію предметів і аналогію відносин  
Під аналогією предметів розуміють такий умовивід, у якому розглядаються два одиничні предмети , а переносною ознакою виступає властивість одного з цих предметів. Коли, наприклад, два порівнювані предмети мають групову схожість ознак і нову ознаку, виявлену в одного з предметів, переносять на другий предмет, то такий висновок буде мати аналогію предметів. 
Аналогія відносин - це такий умовивід, у котрому уподібнюють один одному не два окремі предмети, а два відношення між предметами. Наприклад, Ф. Енгельс уподібнює відношення між формальною і діалектичною логікою відношенню між арифметикою і вищою математикою. 
Розрізняють також точну аналогію і просту (неточну) аналогію . 
Точною аналогією називають аналогію, у якій висновок робиться на основі знання того, що переносна ознака (а) перебуває в залежності від ознаки схожості (abc). 
Проста аналогія - це така аналогія, коли невідомо, чи перебуває переносна ознака (а) в залежності від ознак схожості (abc) чи ні. 
Точна аналогія дає висновки вищого ступеня ймовірності, що наближуються до достовірних, ніж проста аналогія, висновки якої можуть бути найменшої ймовірності. 
Аналогія є логічною основою висновків, здобутих за допомогою методу моделювання. Метод моделювання полягає в тому, що при пізнанні певного об'єкта використовують другий об'єкт, що заміняє перший. 
Об'єкт, що безпосередньо цікавить дослідника й заміняється другим об'єктом, називають оригіналом. А об'єкт, котрим заміняють оригінал, називають моделлю. Метод моделювання дає змогу вивчити предмет не безпосередньо, а опосередковано, через інший предмет ( модель ). Під час моделювання, як і в аналогії, знання з одного предмета (моделі) переноситься на другий предмет ( оригінал ). Логічною формою такого висновку є умовивід за аналогією. На основі належності моделі S ознак abсd і належності оригіналу S1 властивостей abc роблять висновок про те, що виявлена в моделі S властивість d теж належить оригіналу S1. 

Зміст:
1.Становлення філософії стародавньої Греціі
2. Мілетська школа .
3. Вчення елеатів.
4. Атомістичне вчення.
5. Софісти.
6. Філософія Сократа.
7. Філософія Платона.
8. Арістотель (філософія класичної греції)
  а)логіка
  б)вчення Арістотеля про душу
  в)вчення Арістотеля про пізнання
9. Філософія стародавнього Риму ,елліністсько-римський період
  а) епікурейська школа
  б) скептична школа
  в)стоїчна школа
  г)неоплатонівська

Умовно-категоричний силогізм
Умовним силогізмом називається силогізм, у якому один або обидва засновки є умовними судженнями. Розрізняють два види умовних силогізмів: умовно-категоричний силогізм і чисто умовний силогізм . 
Умовно-категоричним силогізмом називається силогізм, у якому більший засновок є судженням умовним, а менший - категоричним. Наприклад: Якщо правовідносини належать до цивільного права, то суперечка підлягає судовому розгляду. 
Ці правовідносини належать до цивільного права. 
Отже, суперечка в цьому випадку має бути розв'язана у судовому порядку. 
Логічною основою висновків умовно-категоричного силогізму є така аксіома: ствердження основи неодмінно призводить до ствердження наслідку, а заперечення наслідку - до заперечення основи . 
Це положення виражає такий об'єктивний зв'язок між причиною і наслідком: 1) певна причина неодмінно викликає певний наслідок і 2) наслідок не може виникнути без причини, з нічого. Тому, якщо існує причина, то мусить існувати й її наслідок; якщо гаданий наслідок не існує, то це означає, що не існує й причини, котра викликає цей наслідок. Наприклад, якщо тіло нагріти (причина), то воно обов'язково розшириться (наслідок), а якщо цей наслідок відсутній, то відсутня його причина (нагрівання). 
Подібну умовну залежність ми спостерігаємо також між явищами, що співіснують, та явищами, пов'язаними в певній послідовності у часі. 
Залежно від того, який хід руху думки від ствердження основи до ствердження наслідку або від заперечення наслідку до заперечення основи, розрізняють два модуси умовно-категоричного силогізму: ствердний та заперечний . 
Ствердний модус (modus ponens) - це такий умовно-категоричний силогізм, у якому в меншому засновку ствер джується основа, а у висновку - наслідок більшого засновку . Формула модусу: 
Якщо А, то В 
А 
Отже, В 
У ствердному модусі від істинності (існування) основи ми йдемо до істинності (існування) наслідку. Хід умовиводу тут ґрунтується на положенні: ствердження основи веде до ствердження наслідку . 
Менший засновок ствердного модусу за якістю не обов'язково є ствердним, він може бути й заперечним. Згідно з цим ствердний модус має такі чотири різновиди: 
1. Якщо А, то В. 
A. 
Отже, B. 
2. Якщо не А, то В. 
Не А. 
Отже, В. 
3. Якщо А, то не В. 
А. 
Отже, не В. 
4. Якщо не А, то не В. 
Не А. 
Отже, не В. 
Заперечний модус (modus tollens) - це такий умовно-категоричний силогізм, у якому в меншому засновку за¬перечується наслідок, а у висновку - основа більшого засновку . Формула модусу: 
1. Якщо А, то В
Не В. 
Отже, не А. 
У заперечному модусі в меншому засновку заперечується істинність (існування наслідку) більшого засновку, йдеться про те, що в цьому випадку немає такого наслідку, котрий указано в умовному судженні. У висновку висловлюється думка про те, що в цьому випадку не було (або немає) і самої основи більшого засновку. Наприклад: 
Якщо смерть потерпілого настає від замерзання, то на його трупі мусять бути ознаки замерзання. 
  На трупі потерпілого В. ознак замерзання експертизою не встановлено. 
  Отже, смерть потерпілого Б. настала не від замерзання. 
  У заперечному модусі ми робимо висновок від хибності (відсутності) наслідку до хибності (відсутності) основи. Такий рух думки визначається положенням (аксіомою): заперечення наслідку є заперечення основи. 
Заперечний модус має такі чотири різновиди: 
1. Якщо А, то В. 
Не В 
Отже, не А. 
2. Якщо не А, то В. 
Не В. 
Отже, А. 
3. Якщо А, то не В. 
В. 
Отже, не А. 
4. Якщо не А, то не В.
В.
Отже, не А. 
Обидва розглядувані модуси (ствердний і заперечний) правильні, їх висновки, що випливають із наслідків, необхідно достовірні. Правомірним є запитання: чи можна в умовно-категоричному силогізмі робити висновок від хибності основи до хибності наслідку і від істинності наслідку до істинності основи? Відповідь на це запитання логіка дає негативну. Зумовлено це ось чим. Зв'язок причини й наслідку (дійсності), як правило, неоднозначний. Один і той же наслідок може бути викликаний не однією, а різними причинами. Наприклад, пожежа (наслідок) може виникнути внаслідок підпалу, через несправність електропроводки, удару блискавки, якогось нещасного випадку; подряпини та садна на тілі підозрюваного можуть бути наслідком його боротьби з жертвою, але можуть бути й наслідком якоїсь іншої причини. 
Схематично відношення причини і наслідку можна відобразити так: 
Якщо є причина (x, e, z), то є наслідок (А) 
Якщо цю схему виразити у вигляді суджень, то висловимо три такі умовні судження: 
1. Якщо є x, то є А. 
2. Якщо є y, то є А. 
3. Якщо є z, то є А, тобто якщо є причина, то є й наслідок. 

Поняття доведення 
  Будь-яке судження, висловлене про що-небудь, є або істинним або хибним. Тому воно може бути взяте за істину тільки після того, як ми переконаємося в його істинності. 
  В істинності деяких положень можна переконатися шляхом безпосереднього зіставлення їх із дійсністю, за допомогою органів чуття, у процесі практичної діяльності. Так, щоб установити й перевірити істинність судження "Замок, на який замикалися двері будинку потерпілого, має сліди пошкодження", досить оглянути цей замок. 
  Але переконатися в істинності того чи іншого положення безпосередньо не завжди можна. Так, істинність суджень про факти, що мали місце раніше, може бути встановлена і перевірена лише опосередковано, логічно, оскільки під час пізнання таких фактів вони вже не існують у дійсності і тому не можуть бути сприйняті безпосередньо. Не можна, наприклад, безпосередньо упевнитися в істинності таких суджень: "Потерпілий С. вбитий обвинувачуваним К."; "Під час скоєння злочину обвинувачуваний знаходився на місці вчинення злочину"; "Організатором скоєного злочину був Т." і т. д. Істинність подібних суджень установлюється і перевіряється не безпосередньо, а опосередковано, за допомогою умовиводів і логічних аргументів. 
  Доведення - це процес думки, що полягає в обґрунтуванні істинності якогось положення за допомогою інших положень, істинність котрих установлена раніше . 
  Наприклад, нам треба довести істинність судження про те, що "Одержання хабара є дія суспільно небезпечна". Для цього ми наводимо також два судження: 
  1) "Усякий злочин є діянням суспільно небезпечним". 
  2) "Одержання хабара є злочин" - і виводимо з них за правилами категоричного силогізму істинність доводжуваного судження. 
  Доведення є умовивід. У нашому прикладі воно відбувається в формі одного умовиводу. У більшості випадків доведення є складними, вони складаються не з одного, а багатьох умовиводів. 
  Доведення - це процес мислення, логічний процес обґрунтування істинності одного судження за допомогою інших суджень. У формальній логіці термін "доведення" уживається саме в цьому значенні. Логіка вивчає доведення як мислений процес. 
Логічне доведення і судове доведення 
  У юридичній науці і практиці користуються такими термінами, як доведення і судовий доказ. Терміни ці виражають різні поняття. 
  2. Під "доказом" розуміють доказові факти. "Доказами в кримінальній справі у визначеному законом порядку органи дізнання, слідчий і суд установлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, котра скоїла це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного розв'язання справи" (ст. 16 ОКС). 
  Джерела відомостей про факти (показання свідка, потерпілого, обвинувачуваного, висновок експерта тощо) називаються в карному процесі засобами доказу . 
  Судове доведення - це специфічна форма пізнання істини під час розслідування і розгляду кримінальних справ. Судове доведення не зводиться до логічного доведення, поняття ці не тотожні. Судове доведення - поняття ширше, ніж поняття логічне доведення. Логічне доведення - це розумова діяльність , це розумовий процес обґрунтування однієї істини іншими істинами. 
  Судове доведення - це не тільки логічний процес, не одна лише розумова діяльність. Судове доведення - складна діяльність. Вона складається з ряду моментів: збирання, закріплення, перевірки й оцінки доказів. Окрім розумової діяльності, с удове доведення включає, таким чином, і практичну діяльність. Логічне доведення становить лише одну зі сторін с удове доведення - певний його момент. Судове доведення - це не звичайне логічне доведення, а одночасний процес і пізнання істини, і її логічне доведення. 
  Але судове доведення відрізняється від логічного доведення не тільки цим. Логічне доведення відбувається за законами і правилами однієї лише логіки. Судове доведення здійснюється не тільки за законами діалектики, воно підлягає також юридичним законам. Судове доведення має чітко правовий характер. Це означає, наприклад, що суб'єктом судового доведення може бути не будь-яка особа, а тільки слідчий, прокурор, особа, що проводить дізнання, і суддя; факти дійсності стають доказовими фактами у судовій справі лише за умови, якщо вони здобуті із дотриманням норм процесуального права, і т. д. 

Як слідує з визначення логіки як науки, одним з предметів її дослідження є закони вірного мислення.
Закон мислення - необхідний, суттєвий і повторюваний у типових ситуаціях зв'язок між думками. Формально-логічні закони віддзеркалюють найбільш прості і разом з тим необхідні умови правильного мислення. Вони є об'єктивними і нехтування цими законами призводить до недисциплінованості, нераціональності, суперечливості мислення і мови. Зрештою недотримання законів мислення веде до помилок у міркуванні та діях людини. 
Базовими законами формальної логіки є закони тотожності, суперечності (несуперечності), виключеного третього і достатньої підстави. Ці та інші логічні закони є здобутками європейської цивілізації. 
Разом з тим вони не народжені людьми, а просто ними підмічені і перекладені вченими на мову. Іншими словами, головною ознакою законів логіки є їх об'єктивність - закони існують незалежно від знання чи незнання їх людьми, а також незалежно від людських опіній. 
Читачеві вони можуть видатися доволі простими і це вірно, бо люди, як правило дотримуються їх вже на побутовому рівні. Однак, володіючи логічною теорією освічена людина є озброєною проти неістинних, але на перший погляд, переконливих заяв, тез, фраз, якими, зокрема, є софізми та антиномії. 
Три з цих законів (несуперечності, виключеного третього та тотожності) сформульовані Аристотелем, а четвертий - Закон достатньої підстави - Г.В.Лейбніцем. Розглянемо їх докладніше.
2. Закон тотожності, закон суперечності (несуперечності), закон достатньої підстави, закон виключеного третього
Закон тотожності
Корінною властивістю закону тотожності є його визначеність. Цей закон якісно визначає предмети і суттєві явища, що віддзеркалюються у мисленні людини. Він означає, що людина, обмірковуючи і характеризуючи щось, повинна виділяти у предметі міркування суттєві ознаки і уникати несуттєвих. 
Таким чином для дотримання закону тотожності людина зобов'язана не підміняти зміст поняття, про яке іде мова, а також завчасно домовитися з співбесідниками стосовно слів, понять, якими вони будуть оперувати при розмові, дискусії. 
Цей закон визначається тотожно-істинною формулою А ? А, де під А розуміється будь-яка думка взагалі. Цю формулу можна розуміти і таким чином "одна і таж сама думка не може бути собою і якоюсь іншою" - інакше з'являється помилка яка має назву "підміна тези". 
Закон суперечності (несуперечності)
Наприклад, два судження "Ворскла є притокою Дніпра" і " Ворскла не є притокою Дніпра" не можуть бути одночасно істинними, якщо мається на увазі одна річка під назвою "Ворскла" (а не, скажімо, однойменна спортивна команда). В той же час слід пам'ятати, що суперечності не буде якщо ми щось стверджуємо або щось заперечуємо стосовно одного предмету у різний проміжок часу. Наприклад "Косовський - футболіст київського Динамо" і "Косовський - не футболіст київського Динамо", "Петренко є студентом" і "Петренко не є студентом" можуть бути вірними у різний проміжок часу. 
Предмет нашої думки ми також можемо розглядати в різному відношенні. Так про Іванова І.І. ми можемо сказати, що він добре знає українську і російську мову, бо його знання задовольняють вимогам пересічного спілкування. Разом з тим, цих знань іноді може бути недостатньо (тобто він не досить добре знає) щоб бути перекладачем документів з української на російську і навпаки. 
Закон несуперечності вказує також на те, що з двох суперечливих суджень одне є хибним і виражається формулою .
Цілком зрозумілим є те, що даний закон заперечує одночасну істинність таких чотирьох пар протилежних простих суджень, які мають загальний суб'єкт і предикат:
* загальностверджувальні і загальнозаперечувальні
* одиничні стверджувальні і одиничні заперечувальні
* Загальностверджувальні і частковозаперечувальні
* Загальнозаперечувальні і частковостверджувальні
Закон достатньої підстави
Іншими словами, для певного положення мають існувати достатні базові параметри, підстави, в силу яких воно вважається істинним.

В науці достатніми підставами вважаються:
? положення про перевірені факти дійсності;
? наукові визначення;
? раніше доведені наукові положення;
? аксіоми;
? особистий досвід.
Наприклад, визначимо, чи є детермінація між положеннями:
1. "Всі студенти вивчають іноземну мову", "Семенов вивчає іноземну мову" і, відповідно, "Семенов є студентом". 
2. "Семенов є свідком", "Свідок зобов'язаний прибути до суду і давати там правдиві свідчення" і "Семенов зобов'язаний прибути до суду і дати правдиві свідчення".
3. "Марченко є менеджером з продажу промислових товарів", "Менеджер з продажу товарів повинен володіти знанням соціальної психології", "Марченко повинен володіти знанням соціальної психології"
У першому випадку ми не можемо говорити про дотримання закону достатньої підстави, бо Семенов може вивчати англійську мову і не будучи студентом. У другому і третьому випадку закон дотримується, бо Семенов, будучи свідком, зобов'язаний правом прибути до суду і дати правдиві свідчення, а професійна діяльність Марченко дійсно не буде успішною без знань соціальної психології, зокрема психології комунікативної діяльності.
Закон виключеного третього
Наприклад, "Держави можуть бути монархічними і не монархічними". Третій елемент у цій дихотомії, ясна річ, відсутній (або А або не-А), тому даний закон виражається формулою а V a.
Заперечувальні судження, які знаходяться у взаєминах протиріччя несумісні ні за істинністю, ні за неістинністю, тобто не можуть бути ні одночасно істинними, ні одночасно хибними. 
Нагадаємо, що заперечувальними стосовно одне одного є судження:
- одиничні стверджувальні і одиничні заперечувальні;
- загальностверджувальні і частковозаперечувальні;
- загальнозаперечувальні і частковостверджувальні;
За традицією, яка започаткована Аристотелем, частина сучасних логіків вважає, що даний закон слід застосовувати лише у відношенні минулого або теперішнього часу, але не майбутнього, для якого можливість застосування закону виключеного третього підлягає щоразу конкретизації. 
Як можна бачити, цей закон має сенс і діє за умов дихотомії (у двозначній логіці). У випадку, коли дихотомія є абсурдною, закон не діє. 
Наприклад, пляшка до половини наповнена водою одночасно є і наполовину повною і на половину порожньою (не повною) - у цьому випадку обидва судження, будучи протилежними, вірні. Також з суджень "Всі гриби їстівні" і "Всі гриби не їстівні" обидва не вірні - бо лише деякі гриби є їстівними. 
3. Ознаки (вимоги) вірного мислення:
З чотирьох базових логічних законів походять три ознаки вірного мислення. За допомогою цих об'єктивних якісних ознак ми можемо простежити або усвідомити, наскільки мислення людей (і, насамперед, наше власне) може називатися вірним.
1. Чіткість - ясність змісту, зрозумілість і недвозначність термінів, понять, фраз, які висловлюються. Важливість тут врахування людиною того, що зрозумілими повинні бути не тільки слова, з якими звертаються до нас, але і наша власна мова, спрямована до людей - цей аспект є надзвичайно важливим, скажімо, у професійній діяльності менеджерів, правознавців, соціологів.
2. Послідовність - людина повинна вміти будувати "логічний ланцюг" - усвідомлювати наслідки власних думок, результати наслідків і так якомога далі - тоді її мислення буде багатоходовим і вона отримає змогу врахувати події і прогнозувати їх.
3. Доведеність - людина повинна прагнути не до голослівних фраз, а доведених міркувань. Якщо ж доведення у даний час не є потрібним, людина повинна його принаймні заготувати, мати на увазі. Людину, яка не може довести свої міркування і камуфлює штампи та кліше відрізняє імітація доведень на кшталт: "Я так вважаю (думаю)", "Ти мені не віриш?", "Я відчуваю, що це правда" і т.п

Поняття про індукцію 
  Індукцією називається умовивід, у якому на основі знання частини предметів класу робиться висновок про всі предмети класу, про клас у цілому. Індукція - це умовивід від часткового до загального . Термін "індукція" походить від латинського слова inductio, що означає "наведення". 
  Індукція, як і будь-який умовивід, складається із засновків і висновку. Засновки в індукції - це судження про окремі факти, одиничні предмети або групи предметів і явищ. Висновок - судження про клас предметів або явищ у цілому. 
  Будується індуктивний умовивід так. У процесі пізнання предметів якогось класу ми виявляємо, що кожен предмет, який спостерігаємо, має ознаку Р. Під час подальшого спостереження предметів цього класу ми відмічаємо, що й вони мають ті самі ознаки. Не досліджуючи решти предметів класу, ми робимо загальний висновок, що всі предмети цього класу мають ознаку Р. У вигляді формули індуктивний умовивід можна записати так: 
  S1 є Р, S2єР, S3єР, S4єР. 
  S1, S2, S3, S4 становлять частину предметів класу S. 
  Отже, всі S є Р. 
  Прикладом індукції є такий умовивід: 
  Мідь проводить електрику. 
  Залізо проводить електрику. 
  Калій проводить електрику. 
  Срібло проводить електрику. 
  Мідь, залізо, калій, срібло - метали. 
  Отже, всі метали проводять електрику. 
  Засновки в цьому умовиводі не вичерпують увесь клас металів, у них ідеться лише про чотири хімічні елементи, що входять до цього класу, висновок - це судження про клас у цілому; ознака, яка належить кожному з перелічених металів, приписується у висновку всім металам. Таким чином, тут від знання частини предметів класу зроблено перехід до знання класу в цілому. Сутність індукції, її особливості й значення краще за все розкриваються в порівнянні її з дедуктивним умовиводом. 
  Індукція, як і дедукція, є умовиводом опосередкованим, висновок робиться не з одного, а з кількох засновків. Але якщо в дедуктивному умовиводі кількість засновків чітко визначено (силогізм, наприклад, складається тільки з двох засновків), то в індуктивному умовиводі кількість засновків може бути найрізноманітніша, більшою чи меншою, залежно від того, скільки вивчено окремих фактів, одиничних предметів або явищ. 
  Індукція й дедукція відрізняються спрямованістю думки. 
  У дедуктивному умовиводі хід думки здійснюється від загального до часткового: від знання класу предметів ми йдемо до знання окремого, конкретного предмета цього класу . Знаючи, наприклад, що всякий злочин є діянням суспільно небезпечним і що давання хабара є злочин, ми робимо висновок, що хабар є дією суспільно небезпечною. 
  Поширюючи загальне положення на окремий випадок, ми здобуваємо нове знання про цей випадок. Дедукція - підведення окремого факту (меншого засновку) під загальне положення або правило (більший засновок) . Висновок у дедуктивному умовиводі завжди вужчий від вихідного знання. 
  Вивчивши частку предметів класу, ми робимо висновок про всі предмети класу. Знання, здобуте у висновку індуктивного умовиводу , за своїм обсягом ширше, ніж вихідне знання. Висновок в індукції охоплює увесь клас предметів у засновках, у засновках же міститься знання про частину предметів класу. 
  Виникає запитання: на якій підставі ми робимо загальний висновок про клас предметів, якщо нами вивчена лише частина предметів класу; що дає право переносити знання з частини предметів на всі предмети роду, від знання досліджуваних фактів переходити до знання фактів, котрі не були об'єктом нашого спостереження? Це запитання є основою в теорії індукції. 
  Умовивід є пізнання опосередковане, до знання одних предметів ми приходимо внаслідок пізнання інших предметів. Робити умовиводи - означає виводити нове знання із наявних знань. Цей логічний процес можливий тільки тому, що між предметами і явищами об'єктивної дійсності існують певні зв'язки і відношення. Саме наявність необхідних, закономірних зв’язків дає нам змогу із знання одних явищ виводити певне знання про інші, з ним пов'язані. Навпаки, якби предмети і явища не знаходилися між собою у зв'язку, то від знання одного предмета не можна було б перейти до знання другого. Отже, найзагальнішою основою умовиводів, у тому числі й індуктивних, є об'єктивна закономірність явищ навколишнього світу та їх пізнаванність. Якби світ був хаотичним нагромадженням речей і подій, то логічне пізнання, а отже, й умовивід взагалі були б неможливі. 

Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму — з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм, впевненість у тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть змогу вирішити всі проблеми, які стоять перед людством. 
Особливістю класичної філософії є також те, що, розглядаючи людину та історію, вона сконцентрувала свою увагу навколо проблеми свободи та інших гуманістичних цінностей і стверджувала необхідність раціонального пізнання загальнолюдських моральних принципів та ідеалів. 
Проте вже в момент найвищого розквіту класичної буржуазної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення. 
У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788 — 1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі суспільно-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя", а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій. 
Другу тенденцію виражала позитивістська концепція Огюста Копта (1798—1857). Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрямок заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж вченням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо. 
Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806 — 1873) та Герберта Спенсера (1820— 1903). Погляди останніх стали тією початковою формою позитивістської філософії, яку назвали "першим позитивізмом". В кінці XIX ст. ідеї позитивізму Конта, Мілля, Спенсера розвивали представники емпіріокритицизму — Ернст Мах (1838 — 1916) та Ріхард Авенаріус (1843—1896), а в XX ст. виникає неопозитивізм та постпозитивізм. 

Питання, що розглядаються:
1.Визначення поняття, його загальна характеристика
2.Об’єм та зміст поняття, види понять, взаємини між ними
3.Обмеження та узагальнення понять
4.Визначення і поділ понять, прийоми, подібні до визначення
 
1.Визначення поняття, його загальна характеристика
 
Поняття є найпростішою формою теоретичного пізнання (мислення). Воно в загальному вигляді відбиває властивості предметів і явищ, відбиває (називає, позначає) предмети в їх вагомих сутнісних ознаках. Ознаками, у свою чергу, є певні властивості предметів, завдяки яким вони є подібними чи відрізняються. 
Мовним еквівалентом поняття взагалі є окреме слово або словосполучення, що вказує на якийсь один предмет, їх окремий клас, певну ознаку предмета, на-приклад: "викладач”, "маркетолог”, "фінансист”, "релігія”, "кандидат у майстри спорту”, "добрий”, "розумний”, "цінні папери”, "закон”, "формальний лідер” тощо. Разом з цим наука більш схильна розглядати у якості понять теоретичні інструментарії мови – терміни, які доведені до певної раціональної досконалос-ті, завершеності, наприклад "есенція”, "демократія”, "тиранія”, "охлократія”, "громадянська суспільство” тощо.
Поняття (слова та словосполучення) утворюються шляхом таких розумових процесів:
1.аналіз – розумове розчленування предметів на складові, виділення в предметі окремих властивостей (при цьому кожний отриманий компо-нент і окрема якість називається окремим словом-поняттям);
2.синтез – зворотній процес об’єднання складових предмета у ціле;
3.порівняння – встановлення подібності або розбіжності предметів за сут-тєвими чи несуттєвими ознаками;
4.абстрагування – виділення в предметі певних суттєвих ознак – при цьо-му увага від несуттєвих відвертається;
5.узагальнення – розумове об’єднання окремих предметів у певне поняття.
Перераховані вище логічні прийоми використовуються при формуванні но-вих понять як у науковій діяльності, так і при опануванні знаннями в процесі навчання.
2.Об’єм та зміст поняття, види понять, взаємини між ними
Логіка встановлює дві базові найважливіші параметральні характеристики поняття – його ОБ’ЄМ і ЗМІСТ – знання саме цих ознак буде вкрай важливе для розуміння всього подальшого курсу лекцій.
Об’єм поняття означає сукупність предметів, які узагальнюються під да-ним поняттям. Іншими словами об’єм – це клас (кількість) предметів, які мис-ляться під даним поняттям. Наприклад, об’єм поняття "студент” включає всіх студентів, які жили, живуть та будуть жити; поняття "конституція держави” включає всі конституції держави, які існували, існують та будуть існувати; по-няття "водойма” – всі водойми, які... і т.д.
Зміст поняття – це сукупність суттєвих властивостей, які притаманні ві-дображеному у даному понятті класу предметів.
Іншими словами, якщо ми хочемо визначити об’єм поняття, ми мусимо відповісти на питання "Скільки таких об’єктів існує?”, а якщо хочемо визна-чити зміст – відповісти на питання "Яке воно є ?” або "Чим воно є?”. 
Таким чином зміст поняття:
"студент” – людина, яка навчається у вузі, оволодіває системою знань за певним фахом; 
"конституція держави” – базовий закон держави, який юридично закріпляє систему державних органів, права і обов’язки громадян; 
"водойма” – ємність з водою;
"референта група” – сукупність людей, з поглядами яких суб’єкт узгоджує свої вчинки.
Як бачимо, між змістом та об’ємом поняття існує зворотній діалектичний взаємозв’язок – чим більшим є об’єм, тим меншим є зміст поняття і навпаки 

3. Модальність суджень
До сих пір ми розглядали прості судження, а також складні, які утворені з кількох простих. В них щось стверджувалося або заперечувалося про взаємини між предметами, а також про ознаки предметів. 
Разом з цим у таких судженнях не встановлюється характер взаємодії між суб'єктом та предикатом (або між простими судженнями - у складних). Цей характер має назву модальності і відповідно визначається у так званих модальних судженнях. Утворимо їх:
"Всі правознавці є знавцями законів"
"безсумнівно, що правознавці є знавцями законів"; 
"Якщо буде погана погода, то ми не поїдемо на уїкенд"
"Імовірно, що якщо буде погана погода, то ми не поїдемо на уїкенд"
Ми бачимо, що модальні судження не просто заперечують або стверджують щось - натомість вони дають оцінку стосунків між S i P з певної точки зору. 
Тобто про предмет А можна сказати, що він має властивість В - це буде так зване асерторичне судження. Проте можна доповнити і уточнити, чи є цей зв'язок між А і В необхідним, чи випадковим, добре це чи погано, чи є доведеним цей зв'язок, чи ні. В результаті таких уточнень ми отримуємо модальні судження різних видів - завдяки так званим модальним операторам. Вони вивчаються у модальній логіці, у якій є такі розділи: епістемологія, деонтична логіка, логіка дії, логіка прийняття рішення, логіка прийняття рішення, логіка надання переваги та інші - у кожній з них існують свої модальності. Нижче у таблиці 3.3. подаються деякі найбільш вивчені їх види.
До кожної з груп модальностей входять три основних модальних поняття. Друге називається слабкою характеристикою, перше і третє - відповідно сильною позитивною і сильною негативною характеристиками. Іноді у якості доповнення вводиться четверте модальне поняття, яке може вживатися для означення об'єднання сильного позитивного та нейтрального.
Зазначимо, що логічні модальності вивчалися ще Аристотелем і середньовічними логіками. Детальне дослідження численних груп модальностей почалося у 50-ті роки ХХ ст., хоча перші згадки про них належать до пізньої античності і Середньовіччя.

3. Модальність суджень
Модальність – характеристика судження, яка визначається принципом розрізнення об’єктивно можливо, дійсного і необхідного.
Йдеться про об’єктивну модальність. А формальну логіку цікавить передусім логічна модальність, яка полягає в ступені встановленої достовірності думок завдяки тому чи іншому різновиду судження.
За об’єктивною модальністю судження поділяються на судження необхідності, дійсності та можливості. 
Наприклад: „Після весни настане літо” (судження необхідності); „Літо в цьому році тепле” (судження дійсності); „В теперішньому тисячолітті людство може назавжди відмовитися від війн” (судження можливості).
За логічною модальністю, тобто залежно від ступеня їх доведеності, судження поділяється на проблематичні (ймовірні) і достовірні.
Проблематичне судження – судження, в якому щось стверджується чи заперечується в певним ступенем припущення. Наприклад: „Причиною масової загибелі огірків, мабуть, є низька температура”. Проблематичні судження треба відрізняти від суджень можливості. Вони фактично є судженнями про судження.
Достовірне судження – судження, що містить знання, обґрунтовані, перевірені практикою.
Наприклад: „Тварини дихають киснем”. Складне судження – судження, до складу якого входять два і більше суб’єктів, або два та більше предикатів, або два та більше і суб’єктів, і предикатів. Складні судження поділяються га безумовні та умовні.
Безумовні судження поділяються на єднальні, розділові, поділяючі та множинні.
В єднальних судженнях, а відміну від простих, наявне твердження чи заперечення про належність предметові двох чи більше ознак. Оскільки в єднальних судженнях може йтися як про один предмет, так і про множину (повну чи неповну) предметів, то вони, так само, як і прості, поділяються на одиничні, загальні і часткові.
У предикаті розділового судження, як і в предикаті єднального, вказується на дві чи більше ознак. Проте, на відміну від єднального в розділовому судженні не стверджується, о всі ці ознаки належать предметові судження.
Поділяючі судження належать до розділових. Їх специфіка полягає втому, що в них дається повний перелік різновидів предмета думки.
У множинних судженнях суб’єкт завжди є складним, а предикат може бути як складеним, так і простим. Наприклад: „Залізо, свинець та деякі інші метали тонуть у воді”.
Умовне судження – судження, в кому відображається залежність того чи іншого явища від тих чи інших обставин і в якому підстава і наслідок з’єднуються з допомогою логічного сполучника „якщо, то...”.
Наприклад: „Якщо всі метали перебувають у твердому стані, то це стосується і ртуті”. В умовному судженні треба розрізняти підставу і наслідок. 
Так, у наведеному прикладі підставою служить думка „якщо всі метали є твердими тілами”, а наслідком – „то і ртуть є твердим тілом”.
Для розуміння сутності умовних суджень важливо осмислити зв’язок між підставою і наслідком: залежність наслідку від підстави і підстави від наслідку.