1.   Поняття та юридична природа прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

Такі поширені поняття, як «основні», «фундаментальні», «конституційні» права, — це терміни-синоніми.

Під основними правами слід розуміти права, які містяться в конституції держави і міжнародно-правових актах з прав людини. Виокремлення категорії основних прав не означає, що всі інші права є другорядними і такими, що вимагають менш значних зусиль з боку держави для їх реалізації. Йдеться про те, що основні права і свободи є стрижнем правового статусу індивіда, в них укорінюються можливості виникнення інших багаточисельних прав і свобод, необхідних для нормальної життєдіяльності людини.

Основні права є суб'єктивними, тобто вони належать особі як учаснику суспільного життя і залежать від неї, принаймні в частині їх використання.

Характеризуючи історичний розвиток прав та свободи людини і громадянина, дослідники виділяють три його хвилі (покоління).

Перша хвиля виходить від витоків конституціоналізму. У перших конституційних актах фіксувалися, як правило, дві групи прав і свобод, обумовлені дуалізмом громадянського і політичного суспільства: громадянські (особисті) права і свободи (недоторканність особи з її процесуальними гарантіями) та політичні (виборче право, свобода слова, друку тощо). Ці права виражали так звану «негативну свободу»: вони зобов'язували державу утриматися від втручання у сферу особистої свободи і створювали умови для участі громадян у політичному житті.

Друга хвиля проявилася на початку та у середині XX ст.; вона характеризується включенням у конституції соціально-економічних прав (право на працю та пов'язані з ним гарантії), а також прав соціально-культурного характеру (право на освіту, на доступ до досягнень науки і культури). Це так звані «позитивні права», для реалізації яких вимагається відповідна діяльність держави з їх забезпечення.

Третя хвиля обумовлена загостренням у другій половині XX ст. глобальних проблем, насамперед екологічних, та вступом найбільш розвинутих країн в епоху інформатизації. Звідси виникли такі права, як: право на здорове навколишнє середовище, на інформацію, на мир тощо.

Юридичне розмежування між правом (суб'єктивним) і свободою провести складно. Суб'єктивним правом є міра можливої поведінки суб'єкта. Це ж визначення можна застосувати і до поняття «свобода».

У більшості випадків, коли йдеться про суб'єктивне право, передбачається наявність більш або менш визначеного суб'єкта, на якому лежить обов'язок, що відповідає даному праву (наприклад, право на охорону здоров'я повинно забезпечуватися мережею відповідних медичних установ). Коли ж йдеться про свободу, мається на увазі заборона відкидати або обмежувати цю свободу. Така заборона звернена до невизначеного кола суб'єктів, зобов'язаних поважати дану свободу (наприклад, свобода слова передбачає право людини вимагати від держави захисту від будь-якого суб'єкта, що цю свободу порушує). Але наведене розмежування між правом та свободою досить умовне, оскільки є такі свободи, дотримання яких покладається на визначене коло осіб, наприклад, це академічна свобода, тобто свобода викладацької діяльності.

Говорячи про співвідношення прав і свобод, слід додати і те, що вживання терміна «свобода» найбільш характерне для країн з англосаксонською системою права.

Існують два основні способи конституційного формулювання прав і свобод:

1)       позитивний спосіб, коли конституція встановлює чи констатує, що суб'єкт має певне право.  Наприклад, відповідно до ст. 53 Конституції України кожен має право на освіту;

2)   негативний спосіб являє собою конституційну заборону будь-якому суб'єкту порушувати або обмежувати певне право або певну свободу. Наприклад, відповідно до ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

У багатьох конституціях поєднуються обидва способи формулювання прав і свобод, однак негативний спосіб більш характерний для країн з англосаксонською системою права, тоді як позитивний — для правових систем країн континентальної Європи.

Обов'язок — це міра належної поведінки. Конституційні обов'язки також, як і права та свободи, характеризуються певним дуалізмом (про дуалізм прав та свобод людини і громадянина йшлося у попередній главі). Є обов'язки людини і обов'язки громадянина. Так, наприклад, відповідно до ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Тоді як згідно із ст. 66 Конституції України кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Необхідність класифікації конституційних прав, свобод та обов'язків зумовлена їх значною кількістю. Однак слід мати на увазі, що ця класифікація досить умовна, оскільки одне й те саме право може потрапляти до двох і більше класифікаційних груп. Наприклад, свобода совісті належить до особистих свобод, хоча у деяких країнах вона набуває політичного характеру.

Отже, виділяють такі групи прав та свобод людини і громадянина.

1)         права людини і права громадянина (цю класифікацію було охарактеризовано в попередній главі);

2)    індивідуальні та колективні права,  свободи та обов'язки.  Тут слід мати на увазі,  що індивідуальні  права  можуть здійснюватися  колективно,  а от  право  колективне  індивідуально здійснюватися не може. Наприклад, відповідно до ст. 44 Конституції України ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Дане право може реалізо­ вуватися тільки колективно, оскільки індивідуальний страйк — це прогул. Більшість конституційних прав і свобод за своєю суттю є індивідуальними. Що ж до колективних прав, то у більшості випадків це права різного роду меншин. Наприклад, відповідно до ст.10 Конституції України в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України;

3)          основні і додаткові  права,  свободи та обов'язки.  Так, у ст.  38 Конституції України передбачено, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами — це основне право, а похідними від нього є закріплені цією ж статтею Конституції України права громадян брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

4)         найбільш важливою визнається класифікація конституційних прав свобод та обов'язків людини і громадянина за змістом на:

—       особисті (громадянські) (право на життя, право на свободу та особисту недоторканність, свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України тощо);

—       політичні   (публічні)   (право   брати   участь   в   управлінні   державними   справами,   у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації тощо);

—           економічні, соціальні, культурні (право приватної власності, право на підприємницьку діяльність, право на житло, право на працю та інші).

Міжнародні стандарти прав та свобод людини і громадянина та їх співвідношення з національним законодавством

Сьогодні основні права і свободи людини перестали бути об'єктом внутрішньої компетенції тільки держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Ці основні права та свободи відображені у низці найважливіших міжнародно-правових актів, що встановлюють загальнолюдські стандарти прав та свобод особистості. Такими міжнародно-правовими актами є:

• Загальна декларація прав людини (1948 р);

•    Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) та Факультативні протоколи до нього;

•    Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р);

• Європейська конвенція  про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р), ратифікована Україною 17.07.1997 р., набула чинності 11.09.1997 р.

У сукупності ці акти утворюють так звану Міжнародну хартію прав людини.

Слід мати на увазі, що положення Загальної декларації прав людини є завданням, до виконання якого повинні прагнути всі народи і держави (Преамбула Декларації).

Відповідно до зазначених актів усі особи, які проживають в державі—учасниці актів або на яких поширюється юрисдикція такої держави, отримують можливість користуватися правами, передбаченими даними актами без обмежень за будь-якими ознаками.

Згідно із ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. У ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнародного права в Україні, відповідно до якого, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у від­повідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Аналіз статей розділу II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст актів, що утворюють Міжнародну хартію прав людини, однак іноді простежуються відходи від послідовності викладення прав та свобод, передбаченої міжнародно-правовими актами. Також у Конституції України можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Остання обставина зумовлена загальністю формулювання прав та свобод у міжнародних актах, а також фактором часу. Наприклад, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, передбачене у ст. 50 Конституції України, не міститься у текстах головних міжнародних документів .

У другій половині XX ст. було також прийнято значну кількість міжнародних конвенцій з окремих груп прав людини і громадянина, наприклад, Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 р).

Геополітичні зміни в Європі та у світі, на думку Т. М. Заворотченко, потребують розроблення нових міжнародних договорів, наприклад, Хартії прав людини для третього тисячоліття, в якій необхідно об'єднати всі існуючі договори ООН з прав людини, а також передбачити нові гарантії і принципи в галузі прав людини і громадянина, враховуючи всі соціальні, політичні, економічні, екологічні та інші зміни у світі².