Сутність визначення 
Якщо ми маємо справу з поняттями, то нас цікавить перш зa все їхній зміст. Розмірковуючи, наприклад, про право, слід знати зміст цього поняття; кваліфікуючи скоєне як шпигунство, суд має знати склад злочину шпигунства; викладаючи курс науки, лектор має роз'яснити зміст основних її понять і т. д. 
  Зміст поняття, не поданий у слові, що виражає поняття безпосередньо, не є очевидним. Наприклад, із самого слова "диспозиція" нам ще не відомий зміст цього поняття. Зміст поняття з'ясовується завдяки логічній дії (операції), що дістала назву визначення (definitio). 
  Визначенням (дефініцією) називається розкриття змісту поняття. 
  Оскільки зміст поняття складають необхідні, істотні ознаки предмета, то визначити поняття - означає з'ясувати істотні ознаки предмета. Так, визначити поняття "наклеп" означає з'ясувати істотні ознаки наклепу. 
  Визначення розв'язує такі два пізнавальні (гносеологічні) завдання: 
  1. З'ясовує властивість визначуваного предмета, дає відповідь на запитання про те, що є даний предмет. 
  2. Відокремлює визначуваний предмет від усіх інших суміжних а ним предметів. 
  Так, визначаючи поняття "розбій" як 1) напад 2) з метою заволодіиня особистим майном громадян, 3) поєднаний із насиллям, небезпечним для життя або здоров'я особи, котра зазнає нападу, або 4) із загрозою застосування такого насилля, ми тим самим розкриваємо сутність розбою, визначаємо його істотні ознаки і відрізняємо розбій від таких злочинів як грабіж, крадіжка, бандитизм тощо. 
  Визначення є підсумком складного й тривалого процесу пізнання предметів або явищ. Визначенням нібито завершується процес вироблення поняття. Але визначення не залишаються незмінними, раз і назавжди встановленими. У пізнанні йдуть від одних визначень, менш точних, до інших, більш точних, що відповідають даному рівню розвитку знань. 
  Визначення відіграють важливу роль у пізнанні та практиці. Жодна наука не може обійтися без визначення своїх понять. Доти, доки відсутнє наукове визначення того чи іншого поняття, немає й точного знання істотності предмета, що відображається цим поняттям, відсутній і критерій для відокремлення одних предметів від інших. Наприклад, відсутнє в попередньому законі чітке визначення поняття "посадова особа" призводило в судовій практиці до того, що особи, які не є посадовими (наприклад, пастух), розглядались іноді як посадові, що породжувало судові помилки. 
  У той час же необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення не повністю відображає предмет, воно бере у предмета тільки істотні ознаки і полишає поза своїм змістом масу інших ознак, якими наділений певний предмет. Визначення огрублює предмет, не виражає багатства його проявів, зв'язків і відносин. 
   
Види визначень 
  Визначення бувають реальні й номінальні. У реальних визначається предмет, у номінальних - ім'я предмета. 
  До реальних визначень відносять такі: визначення через рід і видові відмінності, генетичне та інші способи визначення. Розгляньмо кожен вид визначення окремо. 
  Визначення через рід і видову відмінність. 
  При визначенні через рід і видову відмінність визначуване поняття підводиться під друге, більш широке поняття, що є найближчим його родом, і вказуються ознаки, котрими відрізняється визначуване поняття від інших понять, які входять до цього роду. 
  Наприклад, визначаючи поняття "присуд", спочатку називають рід "присуд є рішення", а потім перелічують ознаки, що складають видову відмінність "Присуд є рішення (рід), винесене судом у засіданні з питання про винність чи невинність підсудного і про застосування або не застосування до нього покарання (видова відзнака)". 
  Видова відмінність - це ознака або група ознак, якими відрізняється визначуваний предмет від предметів, що входять до цього роду. Ознак, які утворюють видову відмінність, має бути вказано у визначенні стільки, щоб вони разом з родовою ознакою виражали сутність визначуваного предмета і їх було достатньо для обмеження цього предмета від усіх інших схожих предметів. 
  Визначення через рід і видову відмінність можна виразити так: А є Вс. 
  У будь-якому визначенні розрізнюють визначуване поняття (дефінієдум) - це те, що визначається, і визначальне (дефінієс), те, за допомогою чого щось визначається. У наведеній формулі А - визначуване поняття, а Вс - визначальне. При цьому В - означає рід, а с - видову відмінність. 
  Визначення через рід і видову відмінність - найпоширеніший класичний вид визначення. Ним користуються всі науки. У юриспруденції є основним видом визначення. Але тут цей спосіб має свої особливості, які полягають у тому, що при визначенні кримінально-правових понять часто називають тільки ознаки видової відмінності, а ознаки ріду, до якого належить визначуване поняття, опускаються. Такими, зокрема, є визначення багатьох конкретних видів злочинів, наявних у кримінальному кодексі. Наприклад, у статті 126 КК України говориться: "Образа, тобто навмисне приниження честі й гідності особи, виражене у непристойній формі - ...". Тут поняття "образа" визначене через рід і видову відмінність, але у цьому визначенні перелічені тільки ознаки, що становлять видові відмінності (с): 1) навмисне 2) приниження 3) честі й гідності 4) особи, 5) виражене в непристойній формі. 
  Рід (злочин) у даній статті не зазначений, оскільки нема необхідності у кожній статті повторювати одне й те ж поняття - (злочин). Усі діяння, названі в особливій частині Кримінального кодексу, мають один рід - "злочин". 

ОСНОВНІ ФОРМИ І ЗАКОНИ АБСТРАКТНО-ЛОГІЧНОГО МИСЛЕННЯ

І. Поняття

1. Загальна характеристика поняття як форми мислення.
2. Види понять. Логічна характеристика понять.
3. Типи відношень між поняттями.
4. Операції з поняттями:
4.1. Обмеження й узагальнення понять;
4.2. Операція поділу понять. Правила поділу понять;
4.3. Додавання, множення і віднімання понять (точніше — їх обсягів);
4.4 Операція визначення поняття. Правила визначення понять.


1. Загальна характеристика поняття як форми мислення. Структура поняття

Правове мислення юриста в логічному аспекті полягає в оперуванні правовими (юридичними) поняттями, в процесі якого, він визначає їх структуру, встановлює відношення між поняттями та емпіричними і абстрактними об'єктами, які відображаються в даних поняттях.
Різноманітність предметів і явищ об'єктивного світу в сукупності їхніх властивостей, ознак, якостей, а також їхня специфіка відображається у формі понять. 
Будь-яке поняття виступає у двох проявах як форма мислення і як форма пізнання, результат пізнавального процесу. 
У гносеологічному (пізнавальному) відношенні усі поняття є відображенням об'єктивного світу в мисленні людини, тобто "суб'єктивними образами об'єктивного світу"; у логічному відношенні вони є абстракціями та ідеалізаціями. 
Поняття як форма мислення і як форма пізнання знаходяться у необхідному взаємозв'язку, що створює певну систему. Система понять це така сукупність абстракцій та ідеалізацій, які органічно взаємопов'язані між собою і знаходяться в певних взаємовідношеннях. Об'єктивною основою системи понять є процес відображення предметів і явищ об'єктивного світу в їхньому нерозривному взаємозв'язку і взаємовпливу. Головна особливість будь-якої науки полягає у системному пізнанні природних і соціальних явищ та процесів, а також відображенні результатів пізнання у системі понять.
В юридичній науці прикладом системи понять є теорії: загальна теорія права, теорія держави (їх часто поєднують разом і називають теорією права і держави), спеціальна або галузева теорія права, кримінологія та ін.
Системою понять є також кодекс (цивільний кодекс, кримінальний кодекс та ін.), тобто юридичне право, яке формулюється у вигляді нормативно-правових актів.
Поняття — це форма мислення, що відображає предмети та явища об'єктивного світу в їх суттєвих і специфічних ознаках, а також зв'язки і відношення між предметами та явищами. 
Поняття, як і інші форми думки, нерозривно пов'язане з мовою. Мовною формою виразу понять є слова і словосполучення (загальні імена, терміни, речення). Одні і ті ж поняття можуть мати різні мовні форми виразу. Смисл пов'язує слово з відповідним предметом, і слово виступає як безпосередній представник цього предмета, несучи в собі певне значення. Оскільки поняття поза словом не існує, може скластися думка, ніби вони перебувають у винятково жорсткому взаємозв'язку, навіть у відношенні тотожності. Проте поняття і слово відрізняються за своєю природою (слово матеріальне, а поняття ідеальне), і зв'язок між ними певною мірою умовний. Про це свідчить і те, що одні й ті самі поняття в різних національних мовах позначаються різними словами; і наявність таких явищ, як омонімія та синонімія; і те, що одне поняття нерідко виражається не одним словом, а цілим словосполученням.

Поняття розкриває зміст слів, що його виражають, і тому воно не тотожне слову. Нетотожність слова (терміна) і поняття виявляється і в тому, що термін залишається той же самий, а поняття, яке відображає предмет, змінюється, тобто змінюється зміст, смисл мовного виразу. Нового змісту в ході історичного розвитку науково-правового пізнання набувають і юридичні терміни.
Кожний предмет чи явище володіє множиною ознак, властивостей, які в процесі практичної діяльності суб'єкт пізнає і фіксує за допомогою слів і словосполучень. Усі ознаки, властивості, якості, об'єктивно притаманні предметам і явищам, поділяють на суттєві і несуттєві, головні і похідні, необхідні і випадкові, специфічні та ін.

Складні судження
Складним судженням називається таке судження, яке складається з кількох простих суджень. Так, судження "Крадіжка є злочин" є простим, у ньому наявний один суб'єкт ("крадіжка") і один предикат ("злочин"). Судження ж "Вирок повинен бути законним і обґрунтованим" - це судження утворене з двох простих: " Вирок повинен бути законним" і " Вирок повинен бути обґрунтованим". Складні судження утворюються з простих за допомогою логічних сполучників: "Якщо..., то...", "і", "або" та їм рівнозначних. До складних суджень належать умовні, єднальні й розподільні судження. Більшість норм права виражається у формі складних суджень. Наприклад: "Сторонами у цивільному праві є позивач і відповідач", "Якщо справа порушена без законних обгрунтувань, прокурор припиняє її", "Недійсна угода, яка не відповідає вимогам закону", "Напад із метою заволодіння державним чи громадським майном, пов'язаний з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, котра зазнала нападу, або погрози такого насилля (розбій), - карається..." тощо. 

  Логічна структура суджень і тлумачення норм права 
  Норми права мають накази державної влади, обов'язкові до виконання. У логічному відношенні норми права виражаються завжди у формі суджень. Одні норми права виражені законодавцем у формі атрибутивних суджень, другі - у формі умовних, треті - у вигляді кон'юнктивних або диз'юнктивних суджень. 
  Знання логічної структури суджень, їхньої особливості мають важливе значення для з'ясування змісту правової норми «тлумачення закону» та його застосування. Так, якщо кримінально-правова норма виражена в формі єднально-розподільного судження, то для обґрунтування кримінальної відповідальності необхідна наявність у діях особи не всіх перелічених у диспозиції статті ознак, а тільки однієї з них, причому будь-якої. Якщо ж стаття закону (норма права) виражена у формі єднального (кон'юнктивного) судження, то склад злочину в діях особи буде мати місце лише тоді, коли в її діях наявні усі ознаки, зазначені в законі. 
  Покажемо це на прикладах. Стаття 140 КК України, частина друга, описуючи кваліфіковану крадіжку, наголошує: «Крадіжка, яка спричинила значну шкоду потерпілому, і вчинена за попередньою змовою групою осіб або повторно, - карається...» 
  Тут склад злочину виражений у формі єднально-розподільного судження (S є P1, або Р2, або Рз). Отже, у діях особи буде склад крадіжки як у тому випадку, коли в її діях будуть наявні всі названі ознаки (Р1, Р2 і Р3), так і в тому, коли в діях обвинувачуваного наявна лише одна, причому будь-яка з перелічених ознак. 
  Інакше розв'язується питання про наявність чи відсутність у діях обвинувачуваного складу злочину, коли стаття кодексу, що передбачає той чи інший склад злочину, виражена у формі кон'юнктивного (єднального) судження. 
  Так, стаття кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за спекуляцію, визначає останню так: «Спекуляція, тобто скуповування і перепродаж із метою наживи товарів чи інших предметів». Перша частина цієї статті виражена у формі єднального (кон'юнктивного) судження: «Спекуляцією називається скуповування і перепродаж і т. д (S є Р1, і Р2)». Отже, склад спекуляції буде мати місце лише в тому випадку, коли в діях особи наявні обидві ознаки, зазначені в предикаті: і скуповування (P1), і перепродаж (Р2). Якщо ж предмет думки (дії особи) має одну ознаку, а саме, мало місце тільки скуповування товарів з метою перепродажу, але перепродаж з якоїсь причини не відбувся, то така дія не є спекуляцією (вона буде кваліфікуватися як спроба спекуляції). 
  Другий приклад. Стаття кодексу, яка перелічує ознаки юридичної особи, виражена у формі кон'юнктивного судження: юридичні особи, які «...мають відособлене майно, можуть від свого імені набувати майнові і особисті немайнові права і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або у третійськім суді» (S є Р1, і P2, і Р3). Отже, перелічені ознаки належать юридичній особі одночасно.

УМОВИВІД БЕЗПОСЕРЕДНІ УМОВИВОДИ
Загальна характеристика умовиводів 
Умовиводом називається форма мислення, за допомогою якої з одного або кількох суджень виводиться нове судження, котре містить у собі нове знання. 
Наприклад, коли з двох суджень: 1) "Кожен обвинувачуваний має право на захист" і 2) "Петренко - обвинувачуваний" виводиться третє судження "Петренко має право на захист", ми робимо умовивід. 
Умовивід за своєю структурою складніша, ніж поняття та судження, форма мислення. Поняття і судження входять до складу умовиводу як його елементи. 
Будь-який умовивід складається із засновків і висновку. 
Засновки - це судження, з яких виводиться нове знання. 
Висновок- судження, виведене із засновків. 
Наприклад, візьмемо умовивід: "Будь-який злочин суспільно небезпечний", "Крадіжка є злочин". Отже, крадіжка суспільно небезпечна. 
У цьому умовиводі перші два судження є засновками, а третє судження, яке стоїть після слова "отже", - висновок. 
Умовивід - це логічний засіб здобування нового знання. У процесі умовиводу здійснюється перехід від відомого до невідомого. Об'єктивною підставою умовиводу є зв'язок і взаємозалежність предметів і явищ дійсності. Якби навколишній світ складався з нагромаджених не пов'язаних між собою випадкових предметів і явищ, то від знання одних предметів не можна було б перейти до знання інших і, отже, умовивід як форма мислення був би неможливим. Але оскільки предмети і явища об'єктивної дійсності взаємопов'язані, підпорядковані певним законам, то існує не тільки можливість, а й необхідність пізнання одних предметів на підставі знання інших. 
Це не означає, звичайно, що нове знання можна вивести зі сполучення будь-яких суджень. Умовиводом є не будь-яке сполучення, а тільки таке, у якому між судженнями існує логічний зв'язок, котрий відображає взаємозв'язок предметів і явищ самої дійсності. Якщо ж предмети дійсності не пов'язані між собою, то й судження, що відображають ці предмети, логічно будуть не пов'язаними, і тому вивести з них якесь нове знання, тобто побудувати умовивід, не можна. Наприклад, із таких двох суджень: "Будь-який злочин є діяння суспільно небезпечне", "Усі дерева є рослини" - не можна зробити ніякого висновку тому, що ці судження відображають об'єкти різних предметних областей, логічно не пов'язані. Отже, сполучення цих суджень не є умовиводом. 
У будь-якому умовиводі слід розрізняти три види знань: 
1. Вихідне знання те, з якого виводиться нове знання - воно міститься в засновках умовиводу. 
2. Висновкове знання - міститься у висновку. 
3. Обґрунтовне знання - знання, котре пояснює правомірність висновку із засновків. Обґрунтовне знання міститься в аксіомах і правилах умовиводів, воно не входить до складу умовиводу у вигляді окремого судження, а складає логічну підставу висновків, дає відповідь на запитання про те, чому висновок, здобутий з тих чи інших суджень, є правомірним і неодмінним. 
 За допомогою умовиводів здобувають знання опосередковані, або висновкові. 
 Знання бувають безпосередні та опосередковані (висновкові). 
 Безпосередніми називаються знання, здобуті за допомогою безпосереднього сприймання предметів або явищ. Наприклад, "Ця стіна біла"; "На замку, яким замикали магазин, наявні сліди злому" і т. д. 
В істинності (або хибності) цих суджень ми переконуємося за допомогою живого споглядання предметів, не вдаючись до логічних доказів і міркувань. Щоб визнати, наприклад, судження "Ця стіна біла" істинним або хибним, досить поглянути на цю стіну. 
Безпосередні знання становлять незначну частину всіх наших знань. Основними знаннями є знання опосередковані. 
Опосередкованими (висновковими ) знаннями називаються знання, які ми виводимо з наявних, раніше здобутих знань. Наприклад, знання про виникнення життя на Землі, про походження людини, земних материків, гір, морів, про причини війн, сутність права тощо є знаннями опосередкованими, вони виведені з інших істинних знань. 
У кримінальному судочинстві пізнання також в основному є опосередкованим. Зумовлено це тим, що злочин, предмет судового розслідування, є факт минулого стосовно моменту його розслідування і судового розгляду, і, отже, безпосереднє спостереження слідчим і судом даної події не може мати місця. Для пізнання істини в кримінальній справі існує лише один шлях: установлення фактів - слідів злочину і на їхній підставі відновлення злочинної події в цілому. Звідси вирішальна роль належить умовиводам у судовому дослідженні. 

План
1. Формування середньовічної філософської парадигми.
2. Християнсько-середньовічна патристика.
3. Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм.
4. Філософія Фоми Аквінського.

Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, згадувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін "просвітництво" використовують ідеологи Просвітництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784р.). 
За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі. 
Перш ніж дати загальну характеристику доби Просвітництва, зупинимося на характерних спільних рисах та специфічних відмінностях Просвітництва в різних країнах. Характерними рисами Просвітництва є: