ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ
ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ

 1. Поняття та види обставин,

що виключають злочинність діяння

1.      Нерідко приватні, а також службові особи вимушені ро­бити вчинки, що за зовнішніми своїми ознаками збігаються з тим або іншим злочинним діянням (наприклад, із вбивством, знищенням майна, перевищенням влади тощо). По суті, од­нак, такі вчинки не є суспільно небезпечними і кримінально забороненими, а, навпаки, визнаються правомірними і, як пра­вило, суспільно корисними (наприклад, позбавлення життя нападника при захисті від його нападу; знищення майна для усунення небезпеки, спричиненої пожежею; застосування зброї працівником міліції при затриманні небезпечного злочинця тощо). У науці кримінального права такі вчинки - необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, обґрун­тований ризик, виконання службового обов'язку, виконання законного наказу тощо - називають обставинами, що виклю­чають суспільну небезпечність і протиправність, або, інакше кажучи, злочинність діяння. Юридична природа цих обставин полягає в тому, що вони виключають саму підставу криміналь­ної відповідальності (ст. 2 КК), тобто зазначені вчинки мають такі ознаки, що виключають можливість їх визнання як су­спільно небезпечного діяння, що містить ознаки складу злочи­ну, передбаченого КК. Цим вони відрізняються від обставин, що є підставою для звільнення особи від кримінальної відпо­відальності (докладно про це див. у розділі підручника, при­свяченого звільненню особи від кримінальної відповідаль­ності).

2.  Новий КК уперше виокремив зазначені вище обставини в самостійний розділ VIII Загальної частини КК під назвою «Обставини, що виключають злочинність діяння». їх перелік - необхідна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, обґрун­тований ризик, виконання наказу або розпорядження, вико­нання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної органі­зації - значно розширено порівняно з УК 1960 р., що передба­чав лише необхідну оборону, крайню необхідність та за­тримання злочинця.

3. Названі обставини мають низку загальних ознак. Перший полягає в тому, що усі вони являють собою свідомі та вольові вчинки людини у формі дії (наприклад при необхідній обороні) або бездіяльності (наприклад ненадання допомоги при вико­нанні наказу). Виняток становить лише заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у результаті непереборного фізич­ного примусу, якщо внаслідок такого примусу особа не могла керувати своїми вчинками (ч. 1 ст. 40 КК). У той же час ознака волимості характеризує кримінально-правове діяння як еле­мент об'єктивної сторони злочину і тому непереборний фізич­ний примус як обставина, що виключає волимість діяння, роз­глядається, насамперед, у розділі, який присвячений об'єк­тивній стороні злочину. Таким чином, ця обставина за своєю юридичною природою та ознаками відрізняється від інших об­ставин, які виключають злочинність діяння, що передбачені в розділі VIII Загальної частини КК.

Друга ознака — це зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об'єктивних ознак скоєного вчинку і відповідного зло­чину (наприклад, позбавлення життя при необхідній обороні збігається з зовнішніми ознаками вбивства, а заподіяння смерті небезпечному злочинцеві працівником міліції при його затри­манні збігається з видимими ознаками перевищення влади тощо). У чинному КК аналізовану ознаку прямо не закріпле­но, проте вона була передбачена в КК 1960 року, в якому статті 13 і 14 характеризували необхідну оборону і крайню необхідність як дії, що підпадають під ознаки діяння, передба­ченого КК. Проте відповідно до чинного КК, якщо вчинок за зовнішніми своїми ознаками не збігатиметься з тим чи іншим злочином, то і безпредметним є обговорення питання про на­явність якоїсь із аналізованих обставин.

Третя ознака характеризує соціальний зміст зазначених вчинків. І хоча в КК він прямо не визначений, проте висновок про соціальну характеристику необхідної оборони, крайньої необхідності та інших обставин, що виключають злочинність діяння, може бути зроблений на основі оцінки підстав для їх вчинення, їх цілей, допустимих засобів досягнення цих цілей тощо. Вони свідчать про те, що більшість із зазначених вчинків є суспільно корисними. Водночас це не виключає того, що в деяких випадках такі вчинки можуть і не бути суспільно ко­рисними (наприклад, окремі випадки заподіяння потерпілому шкоди з його згоди в стані крайньої необхідності тощо). У та­ких випадках вони визнаються соціально допустимими (прий­нятними) або, як іноді кажуть, суспільно нейтральними, але доцільними. Цей висновок відповідає положенням КК, в яких названі вчинки характеризуються як незлочинні. Соціальний же зміст злочину, як відомо, КК визначає через категорію су­спільної небезпеки (ст. 11). Отже, аналізовані вчинки як не­злочинні не є суспільно небезпечними.