ПОНЯТТЯ І МЕТА ПОКАРАННЯ

§ 1. Поняття покарання

і. Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль відіграють заходи соціального, економічного, політичного, правового, організацій­ного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потре­бує уточнення. Воно є правильним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, дістали розвиток і підтвердження в науці кримінального пра­ва і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті пока­рання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів дер­жавного реагування на вже вчинені злочини та осіб, які їх вчи­нили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави відбувається негативна оцінка вчиненого зло­чину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання супе­речить каральній і запобіжній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що зас­тосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України (статті 28, 62, 63), кримінальне законо­давство та практика його застосування переконують, що дер­жава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від зло­чинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів криміналь­ного права є важливим інструментом у руках держави для охо­рони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є голов­ною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності й водночас покликано забезпечувати поведін­ку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції його посилення, яка спостерігається ба­гато років. На жаль і після прийняття КК 2001 р. ця тенденція суттєво не змінилася. Вона дістала відображення як у законо­давстві, так і в практиці його застосування. Достатньо зазна­чити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них — на строк до 10-15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50% підсудних. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й у поширеності у гро­мадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю — посилення покарання. Подібну позицію необхідно було зміни­ти, і перший серйозний крок у цьому напрямі зроблено у чин­ному КК. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жор­стокість покарання не приводила до бажаного результату. На­впаки, вона переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідо­мості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її за­конів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю ви­значається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворот­ністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція дістала чітке вираження. Вперше здійснено значну гуманіза­цію репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативно з іншим покаран­ням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично вилучено покарання у вигляді позбавлен­ня волі. У багатьох інших санкціях значно знижено його межі У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбаче­но нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт об­меження волі, значно розширено можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних із позбавленням волі.

Все це надає реальні можливості  для зміни професійної свідомості та відмови від тенденції до зайвої жорстокості по­карання в судовій практиці. З цього приводу Пленум Верхов­ного Суду України в п. 2 постанови від ₂4 жовтня 2003 р №7 роз'яснив судам, що у разі, якщо санкц_ія статті, за якою особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м'які види покарання, при постановлені ви­року потрібно обговорювати питання про призначення пока­рання, не пов'язаного з позбавленням волі. А у разі обрання позбавлення волі це рішення повинно бути мотивовано у ви­року. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воно повинно відповідати тяжкості вчиненого злочину, бути справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покаран­ня сприймається винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат його злочинного діяння. Покарання завжди має застосовуватися з Додержанням основних напрямів, властивих каральній політиці: а) застосування су­ворих видів покарання до рецидивістів і _осіб, що вчинили тяжкі и особливо тяжкі злочини, а також _До активних учасників організованих злочинних груп; б) застосування покарань, не пов язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої та середньої тяжкості. Поєднання цих двох напрямів відображено в КК 2001 р. і повинно здійснюватися в каральній політиці наших судових органів.