Візантійське держава оформилася: в результаті відділення східної частини Римської імперії наприкінці IV в. н.е. Вона проіснувала понад тисячу років, аж до розгрому в 1453 р. її столиці Константинополя в ході турецької навали.

Розвиток Візантійської держави, що відрізнялася само бутністю» пройшов кілька етапів. Перший етап (IV - середина VII ст.) була періодом розкладання рабовласницького ладу, зародження в надрах візантійського суспільства елементів раньофеодальних відносин, Дерева цього періоду представляла централізовану монархію з розвинений військово-бюрократичним апаратом, але з деякими обмеженнями влади імператора. Другий етап (із кінця VII до кінця XII ст.) був періодам формування феодальних порядків. У цей час держава набуває закінчених рис своєрідної форми необмеженої монархії, відмінної від деспотичних монархій Сходу і монархій феодального Заходу. Імператорська влада у Візантії досягає найвищого рівня. Нарешті на третьому етапі (ХІІІ-ХV ст) відбувається поглиблення політичної кризи візантійського суспільства, викликаного посиленням процесу його феодалізації в умовах   наростання  турецької  військової  агресії. 

Цей  період характеризується різьким ослабленням Візантійської держави і її фактичного розпаду в ХІІІ-ХІV ст., що призвело його в ХV ст. до загибелі.

Візантія зробила значний вплив на політичний розвиток народів Південної і Східної Європи, а також Закавказзя. Вона довгий час була хранителем і провідником державно-правової спадщини античності. Сприйняття феодальними державами Болгарії, Сербії, Русі і Грузії великої культурної спадщини Візантійської держави сприяло їхньому прогресивному розвитку.

  Специфічні  риси розвитку   візантійського середньовічного суспільства виявляються вже на першому етапі його розвитку. Процес розкладання: рабовласницьких порядків носив у Візантії уповільнений характер. Високий рівень розвитку товарно-грошових відкосин, тривале зберігання сильних економічних і політичних позицій численних візантійських міст (Антіохії, Олександрії, Дамаска, Константинополя й ін. ) сприяли політичної стабільності Візантії і стримували процес розпаду рабовласницького ладу.

Панівний клас Візантії був неоднорідний. Головні економічні і соціальні позиції у Візантії займали стара сенаторська аристократія і провінційна знать. Поряд із ними високе місце в соціальній структурі візантійського суспільства займала міська муніципальна верхівка значних міст імперії, особливо столиці - Константинополя.

Суспільний  лад Візантії  зазнає  серйозні  зміни  в ході найгострішої політичної і соціальної кризи кінця VI - першої половини VII ст. Арабська навала, вторгнення варварів, супроводжувані їхній масовим осіданням на території імперії, руйнація і спад багатьох міст прискорили ломку рабовласницьких і утворення феодальних порядків у Візантії. У війнах і соціальних сутичках загинула значна частина представників тих соціальних груп, що панували у Візантії в попередньому періоді. Водночас зберігання державних форм власності, общинного землеволодіння і величезної поширеності необмеженої приватної власності на землю й у наступному столітті серйозно уповільнювали формування нової феодальної власності і, крім того, розвиток експлуатації візантійського селянства.

Тільки до X ст. взяла гору тенденція до створення феодальної сеньйориальної системи, заснованої на праці залежного від земельних магнатів селянства при зберіганні, проте, контролю з боку держави.

Державний лад.

 Візантійська держава IV-VII ст. успадкувала, із тими або іншими особливостями, основні риси державного ладу пізньоримської імперії. На чолі держави стояв імператор, спадкоємець влади римських цезарів. Він мав усю повноту законодавчої, судової і виконавчої влади і був верховним покровителем і захисником християнської церкви, Візантійська православна церква грала, величезну роль у зміцненні авторитету імператора.

Саме церква розробила й освятила офіційну доктрину божественного походження імператорської влади і проповідувала єднання держави і церкви, духовної і мирської влади (їхню симфонію). На відміну від католицької (західної) візантійська церква в набагато більшій нірі економічно і політично залежала від імператора, тоиу що існувала в умовах потужної централізованої держави.