Державний устрій на Русі

За формою правління Київька Русь була ранньофеодальною монархією, побудованою на принципі сюзеренітету-васалітету, не чітко централізованою. На чолі держави стояв Великий Київський князь-суверен (з верховною, самостійною, незалежною, повною і неподільною владою), якому підпорядковувались місцеві правителі-князі – його васали; згодом між ними стали укладатись міжкнязівські договори – хрестоцілувальні грамоти. Діяльність Великого князя спрямовувалась нарадою з феодальної верхівки – Боярською думою; у разі війни чи інших надзвичайних подій скликалось Віче; у період феодальної роздробленості для вирішення найважливіших питань скликались феодальні з`їзди.

Великий Київський князь. Основними функціями перших Київських князів були організація дружини і військових ополчень та командування ними; забезпечення охорони кордонів держави, збір данини з підкорених племен, здійснення зовнішньої політики; суд над своїми васалами, дружинниками, найближчим оточенням на підставі норм звичаєвого права (юрисдикція князя лише починає поширюватсь на народні маси). Спершу Київські князі безпосередньо відали лише Київською землею, а інші території управлялись князями племен або князями-намісниками. На завойованих і приєднаних до Києва нових землях Київські князі ставили у центрах поселень племен свої гарнізони: у головному місті племені і важливих центрах – великий гарнізон (тисячу) на чолі із тисяцьким, що поділявся на сотні (сотські були командувачами окремих дружин), а у менших містах – менші гарнізони, якими командували сотські і десятські (начальники десяток, на які поділялись сотні). Згодом тисяцькі, сотські і десятські стали здійснювати адміністративні і фінансові функції – наводили порядок у місті, придушували опір місцевого населення, допомагали збирачам данини, а також почали здійснювати торгівельні, поліційні, військові функції – керували військовими силами території, якою управляли; а з розвитком князівської юрисдикції – і судово-адміністративні функції. У деяких землях (Галичині) замість тисяцьких утверджувались воєводи, які очолювали збройні сили місцевих князів, а тисяцькі здійснювали адміністративно-поліційні функції у містах. Так формується перша система управління у Київській Русі – десяткова, яка випливала з військової організації – внаслідок перетворення військових одиниць у територіальні поняття.

З кінця 10 ст. відбувається посилення військово-політичної діяльності Київських князів, також вони займаються організацією будівництва шляхів, мостів; та придушенням народних повстань (1068 і 113 рр.). У 11-12 ст. вони набувають верховну законодавчу та виконавчу і судову владу, стають главами адміністрації і верховними військовокомандувачами. Право спадкування престолу, яке раніше надавалось старшому братові за принципом “старшинства”, стало передаватись старшому сину за принципом “отчини”; винятком було Чернігівське князівство, де влада передавалась старшому брату, а по його смерті поверталась старшому сину престолоспадкодавця; однак, порядок переходу князівської влади у спадок не визначався жодними правовими нормами. З розвитком держави поділ її території на військово-територіальні одиниці замінюється на адміністративно-територіальні одиниці: землі, які поділялись на волості, а ті – на села. Управляти Київським князям допомагали намісники (посадники), волостелі, тіуни, старости та інші представники адміністрації. Посадники, на відміну від тисяцьких і сотських, які були передусім командирами дружини, а вже згодом отримували адміністративні функції, - відразу ставали повноправними представниками князівської влади на місцях (у найважливіших центрах) на чолі округу чи міста. Як представники князя вони здійснювали його функції: судили, збирали данину і різні мита (спеціальні пункти збору данини називались погости), відали поліційними справами, керували військовими силами міста, а також у їхньому віданні перебувала прилегла сільська територія. Здебільшого князі призначали посадниками бояр та інших “добрих мужів”. Посадники і волостелі (управителі волостей, які здійснювали адміністративні і судові функції) мали найближчих помічників – тіунів та помічників зі спеціальних справ – мечників, мостників, вирників. Селами управляли старости, які обирались жителями. Усі ці посадові особи за службу отримували не плату від князя, а з населення “корм” у вигляді різних поборів. Так формується на зміну десятковій система кормління (посадництва). З розвитком феодалізму виникає друга система правління Київської Русі – двірцево-вотчинна, при якій не розмежовуються органи державного управління та управління особистими справами князя – все управління здійснює двір князя (чи вотчина боярина) – кожен, хто входив до князівського двору (боярської вотчини) і відав якоюсь сферою господарства чи був близьким прислужником господаря, міг з його дозволу виконувати також, крім безпосередніх обов`язків при дворі (вотчині), державні функції. Очолював князівський двір і виконував важливі державні доручення двірцевий-огнищанин; канцелярію очолював печатник, князівським помешканням завідував покладник; воєвода був начальником усіх збройних сил князівства, тіун конюший відав питаннями забезпечення князівського війська кіньми, стольник організовував постачання князівського двору продуктами, були й інші слуги-урядовці. Цим вищим посадовим особам прислуговували різні управителі – тіуни і старости; князівським господарством відали ключники або тіуни. Різні князівські доручення виконували спеціальні служилі люди – биричі, дітські, отроки. Двірцево-вотчинна система управління існувала на усіх рівнях феодальної земельної ієрархії – у великокнязівському домені, у володіннях місцевих князів, у боярських вотчинах, в яких бояри навіть отримали право суду над залежним населенням.