Державний устрій українських земель у складі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

Центральні органи державної влади і управління

Главою Великого князівства Литовського був Великий князь – господар. У період ранньофеодальної монарії 13–14 ст. до складу Литовської держави входили литовські, білоруські і українські князівства; взаємини між Великим князем і місцевими князями мали васальний характер – місцеві князі на вимогу Великого князя повинні були брати зі своїм військом участь у воєнних походах та великокнязівській раді, платити данину (підданщину). До початку 14 ст. Великий князь ніби поділяв владу з удільними князями, з яких кожен мав свою раду, до якої входили служилі бояри, вищі урядовці і духовенство, та на своїй землі був верховним суддею, адміністратором, командував військом, збирав податки, залишаючи частину собі; Великий князь не міг втручатись у внутрішню адміністрацію удільних князів та приймати апеляції на їхні присуди і рішення. Та, на відміну від Київської Русі, Литва не розпалась на окремі князівства, залишившись єдиною і централізованою, оскільки Великий князь мав і формальну, і реальну верховну владу – його укази і розпорядження були обов`язковими для місцевих князів, які були не співправителями, а лише дорадниками і виконавцями його волі, та намісників. Великі князі активно втручались у роздачу земель місцевим князями і у призначення ними місцевої адміністрації (урядників), а також розглядали скарги населення на місцевих князів. Процес централізації завершився експропріацією князівських наділів і перетворенням місцевих князівств у провінції – воєводства і староства. Позбавлені земельних володінь і влади над місцевим населенням, князі з васалів Великого князя перетворились на його слуг і поступово змішались з верхівкою служилої знаті. Землеволодіння стало нерозривно пов`язаним зі службою, передусім військовою, Великому князеві, завдяки чому він розпоряджався усіма матеріальними засобами держави і військовими силами. Різні землі мали своє самоуправління лише у господарських справах, опіці над церквою, судочинстві та інших незначних місцевих справах. Остаточно удільні князі втратили державницькі права і перетворились у підданих Великого князя після привілею 1434 р.

Вже з другої половини 14 ст. Великі князі стали майже необмеженими правителями – зосереджували верховну законодавчу, виконавчу і судову владу, були верховними головнокомандувачами збройних сил, відали дипломатичними зносинами з іноземними державами, оголошували війну і укладали мир, призначали і звільняли державних урядовців, розпоряджались державним майном і коштами. Престол переходив за спадком до старшого сина, та іноді Великий князь міг призначити спадкоємцем і молодшого сина. Литовський статут 1588 р. підтвердив доволі широкі повноваження Великого князя з питань внутрішньої і зовнішньої політики.

Та вже з кінця 15 ст. влада господаря значно обмежувалась Пани-Радою і Сеймом, без ухвали яких він не мав права вирішувати основні питання державної політики. До складу Пани-Ради входили найвпливовіші посадові особи князівства:  маршалок земський, який здійснював нагляд за порядком і етикетом при дворі Великого князя та головував на засіданнях Ради і Сейму; його заступник – маршалок дворний, який керував шляхтичами, що служили при дворі Великого князя; канцлер – глава канцелярії Великого князя і Пани-Ради та охоронець великої державної печатки, він редагував статути і рішення Ради, скріплював печаткою офіційні документи, вів переговори із сусідніми державами, очолював роботу канцелярії з її штатом писарів, дяків і тлумачів; підканцлер – заступник канцлера і охоронець малої державної печатки; підскарбій земський – відав скарбницею Великого князівства Литовського, наглядав за своєчасним збиранням податків; підскарбій двірний – відав скарбницею Великого князя; великий гетьман – головний воєначальник Великого князівства Литовського; намісники (управителі) земель, воєводи, каштеляни, окремі старости, а також верхівка пануючих станів – католицькі єпископи, що увійшли після Кревської і Городельської уній з Польщею, і великі феодали; спершу до неї входили також удільні й інші князі та пани-бояри; кількість її членів-урядовців доходила до 80 осіб. Виникнувши як допоміжний, дорадчий орган при господарі, Пани-Рада невдовзі набула значної самостійності, перетворившись в орган, який обмежував владу господаря. Формальним приводом до посилення впливу і значення Ради стало обрання у 1444 р. Великого князя Казимира королем Польщі – він переїхав до столиці Польського королівства Кракова (з 1596 р. столицею стала Варшава), лише зрідка навідуючись до Литви. Правове становище Пани-Ради як одного з найвищих органів державної влади Великого князівства Литовського було закріплене привілеями 1492 і 1506 рр. Виданий Пани-Радою привілей 1492 р. юридично обмежив владу Великого князя – він повинен був  узгоджувати з Радою усі питання зовнішньої політики, видання і відміну законів, призначення і звільнення вищих урядовців, здійснення видатків з державної скарбниці, спільно з Радою виносити важливі судові рішення; а також врегулював склад і компетенцію Пани-Ради. За привілеєм 1506 р. за відсутності Великого князя Пани-Рада керувала усією внутрішньою і зовнішньою політикою держави, навіть оголошувала мобілізацію і починала війну. Тож Пани-Рада стала постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом; найважливіші державні справи вона вирішувала спільно з князем, а за його відсутності – самостійно; якщо ж князь не погоджувався з її рішенням, повинен був підкоритись їй. До її компетенції належало обрання Великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ. Зі збільшенням кількості членів Пани-Ради з неї виділився вужчий орган – Таємна Рада, члени якої стали називатись старшими панами; вона стала постійно діючим органом, а Пани-Рада скликалась Великим князем за потреби.