Термін «конституція» (від лат. constitutio – встановлення, устрій) вживається вже багато віків – від часів Давньої Греції та Стародавнього Риму. Так називали ще акти, що видавалися римськими імператорами.

Проте в науковій літературі аж до XVIII століття термін «конституція» вживався переважно як синонім форми держави, а точніше, її устрою. Таке розуміння конституції започатковане Аристотелем, який визначав її як устрій держави (полісу). Лише в епоху буржуазно-демократичних революцій поступово утверджується трактування конституції як сукупності правових норм.

Нині під конституцією розуміють систему загальнообов’язкових норм, що мають, як правило, вищу юридичну силу і регулюють основи відносин між людиною і суспільством, з одного боку, і державою – з другого, а також засади організації самої держави та її відносин зі світовим співтовариством.

У науці конституційного права прийнято розрізняти поняття конституції у матеріальному значенні і поняття конституції у формальному значенні.

Конституція – це Основний Закон держави (єдиний нормативно-правовий акт або їх сукупність), що має найвищу юридичну силу і врегульовує найважливіші суспільні відносини.

Під конституцією в матеріальному значенні розуміється здебільшого сукупність юридичних норм, які закріплюють основні права та свободи людини і громадянина, визначають засади суспільного ладу, форми державного правління і державного устрою, основи організації центральних і місцевих органів державної влади, їх компетенцію та взаємовідносини, державні символи і столицю. Критерієм (підставою) для віднесення правових норм до норм конституції у матеріальному значенні є не стільки форма та юридична сила акту (актів), в якому (в яких) вони містяться, скільки характер відносин, які цими нормами регулюються. Назване вище коло відносин якраз і складає предмет конституційного регулювання.

Конституцією у формальному значенні іменується єдиний акт або ж кілька актів, що мають вищу юридичну силу стосовно всіх інших нормативних актів. Конституція в даному значенні – це свого роду закон законів. Вона може бути змінена тільки в особливому, встановленому, як правило, нею самою порядку, зміна конституції тягне за собою перегляд раніше прийнятих законів та інших нормативних актів на предмет їх відповідності зміненим положенням конституції.

Юридична та фактична Конституція:

Конституція фактична — це реально існуючий суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають ті об'єктив­ні відносини, які визначають найбільш суттєві економічні, соціальні та інші характеристики суспільства. Іншими словами, фактичну конституцію складають його економічна, політична та соціально-класова основи, які органічно взаємозв'язані між собою.

Юридична конституція є офіційним визначенням фактичного порядку речей, вторинним, похідним від них засобом правового впорядкування реальних суспільних відносин.

Фактична конституція існує незалежно від того, знайшла нона своє юридичне втілення чи ні. Це певний порядок державного устрою. Фактична і юридична конституції - цілком самостійні явища і ототожнювати їх не можна.

У сучасних умовах співвідношення між фактичною і юридичною конституціями (її юридичним втіленням) набуло особливої ваги і значення, оскільки основи державного устрою зазнають радикальних змін. Фактична конституція часто випереджає юридичну консти­туцію, яка стає гальмом розвитку основоположних суспільних відно­син. Тому першочергове завдання конституційного будівництва — приведення юридичної конституції у відповідність з конституцією фактичною.

В Україні до прийняття нової Конституції практично був великий розрив між фактичною і юридичною конституціями. Ті нові яви­ща, що існували в економіці, політиці тощо, не були відбиті у конституції. Основне завдання правової держави - юридичну конституцію вчасно привести у відповідність з конституцією фактичною.

Фіктивна конституція характерна для країн з авторитарними, а тим більше — з тоталітарними політичними режимами. У таких державах конституція — бутафорія, політична декларація, яка приховує дійсний стан речей (СРСР, соціалістичні країни і ін.).