Основи римської сім”ї.

     З найдавніших часів римська сім'я була моногамною й патріархальною. Як усталене об'єднання вона виникає з роз­кладанням родового ладу. Перша історична форма моно­гамії вже заснована на владі батька сімейства.

Сім 'я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єд­нання осіб, пов'язаних спільністю побуту, взаємною допомо­гою й моральною відповідальністю.

Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу Вона будувалася за принципом підпорядкування владі глави сімейства. До складу сім'ї, крім глави сімей­ства, належали його дружина, діти та їхнє потомство, інші родичі, кабальні, а також раби. Терміном Гатіїіа познача­лась сукупність всього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили.

Отже, за сімейним станом римські громадяни поділялися, як вже зазначалось, на осіб свого права  та осіб чужого права. До перших відноси­лися домовладики, до других — інші члени сім'ї, так звані підвладні. Сім'я, заснована на підпорядкуванні владі юмовладики, називалась агнатською. Всі підвладні підкорялися владі од­ного домовладики і вважалися родичами, тобто агнатами. Після смерті домовладики його дорослі с іни були носія­ми влади в сім'ї, а дружини й діти підпадала під їхню владу.    Між тим розвиток продуктивних сил активізує цивільний оборот, зростання приватної власності, що, в свою чергу, призвело до зародження нової, когнатської (кровної) сім'ї, Виробництво матеріальних благ в більшій кількості, ніж можуть спожити їх виробники, породжує прагнення батьків закріпити накопичене протягом життя майно за кровними потемками (нащадками), передусім за дітьми.

Поняття шлюбу

Сім'я починається з шлюбу. Римські Юристи приділяли багато уваги правовим питанням шлюбних відносин, ви­вчивши та проаналізувавши, дали відповідні оцінки їх різно­видам. Давньоримське суспільство намагається ідеалізувати сім'ю. Римські юристи досить ідеалістично визначали шлюб. На­приклад, Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, спільність всього життя, єднання божественного і людського права». Між тим в усі часи рабовласницької дер­жави дружина, жінка ніколи не займала рівного з чолові­ком, мужем становища. Вона завжди знаходилася в залеж­ності від батька, чоловіка, брата, опікуна тощо. Йдеться не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність. Римляни цього не приховували. Римському праву відомі два види шлюбу: законний рим­ський шлюб і  шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не мали права вступати до римського законного шлюбу. римський законний шлюб, в свою чергу, історично поділявся на два види: шлюб з чоло­вічою владою  і шлюб без чоловічої влади. Законний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права, допускався тільки між римськими грома­дянами. Шлюби між римськими грома­дянами, з одного боку, і перегрінами, з другого, категорично забороня­лися. Деякі станові обмеження щодо вступу до шлюбу збе­рігалися навіть після того, як усі вільні Римської імперії були проголошені римськими громадянами. Так, особи се­наторського звання не могли брати шлюб з вільновідпуще­ницями, провінціальний магістр не міг брати за дружину громадянку цієї провінції, мали місце й деякі інші обме­ження. .Перегріни брали шлюб між собою відповідно до норм права народів, тобто до свого національного права. Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступи­ти в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат.

Умови вступу до шлюбу:

а) вільне волевиявлення жениха і нареченої В раннереспуб-ліканській період така згода могли д, п' домовладики жениха і нареченої. Проте, якщо з каксй-лібо причини вони такої згоди не давали, то брачую дієся могли добитися дозволу на вступ до браку (ерез магістрат;

б) досягнення шлюбного віку - 14 років для чоловіків, 12 років для жінок;

в) наявність права одружуватися. Це необхідний елемент цивільної правоспос )бности, без ко-торого одружитися було неможливо. Цим правом були наділені тільки римські громадяни. Тому до 212 р. в законний римський брак могли вступати тільки володарі юс конубії. Після 212 р. це обмеження відпало;

г) нестан в іншому нерозірваному браку. Строгий моногамний характер римської сім'ї не допускав багатоженця. Ніяких перешкод для вступу до другого браку після припинення першого римське право не містило. Проте вимагалося вдові дотримати траурний рік, тобто проміжок після смерті чоловіка в 10 місяців. Метою цього обмеження було, з одного боку, прояв певної пошани (пієтету) до пам'яті покійного, а з іншою - усунення того, що може виникнути сумніви у визначенні батьківства, що народилося в цей період дитини. Проте цей звичай майже не мав правового значення. Якщо вдова в цей період все ж таки виходила заміж, то її брак не визнавався нікчемним, проте вона сама піддавалася ганьбі;

д) відсутність близької спорідненості. Спорідненість по прямій лінії у всіх випадках була перешкодою для вступу до браку. По бічній лінії в якнайдавніший час шлюби між родичами до шостого ступеня включно не допускалися. У республіканський і імператорський періоди ці обмеження були пом'якшені. Крім того, не допускалися браки між опікуном і підопічної, між заміжньою жінкою, що допустила перелюбство, і її спільником. Провінційний магістрат не міг одружуватися з громадянкою даної провінції. Дана заборона переслідувала двояку мету: виключити можливий тиск на волю нареченої і перешкодити виникненню сімейного впливу через магістрату. Не допускався вступ до браку осіб, що полягають в близькій властивості, якою визнавалося відношення між одним з подружжя і родичами іншого чоловіка. Наприклад, молодший брат не міг брати за дружин вдову померлого старшого брата.